В ефірі зазвучали завершальні позивні передачі.
Макбет розплющив очі. Але він все одно залишався у своєму кабінеті, на софі сидів Сейтон, на стільці — Олафсон, а радіо продовжувало грати.
Макбет підвівся і вимкнув його.
— І що тепер? — спитав Сейтон.
— Цсс! — просичав Макбет.
— Що?
— Заткнись на хвильку! — Макбет обхопив перенісся великим та вказівним пальцями. Він втомився. Настільки втомився, що не міг думати так ясно, як потребував поточний момент. Але він мусив мислити чітко і ясно. Мусив прийняти зараз кардинально важливі рішення, бо результат боротьби за владу в місті мав вирішитися впродовж кількох наступних годин.
— Моє ім’я, — мовив Олафсон.
— Що?
— По радіо прозвучало моє ім’я. — Він сором’язливо усміхнувся. — Напевне, ще нікому з моєї родини не доводилося чути своє ім’я по радіо.
Макбет прислухався до тиші. Гудіння автомашин, куди поділося звичне глухе гудіння машин? Місто неначе затамувало подих. Він підвівся.
— Ходімо.
Вони спустилися ліфтом до підвалу.
Пройшли повз прапор спецназу з червоним драконом. Сейтон відімкнув зброярню й увімкнув світло.
Між підставками для зброї сидів зв’язаний і припнутий до сейфа хлопець з кляпом у роті. Чорні зіниці його карих очей розширилися від страху.
— Ми відвеземо його до казино «Інвернесс», — сказав Макбет.
— До «Інвернессу»?
— Залишатися тут небезпечно. Всім нам. А перебравшись до «Інвернессу», ми зможемо поставити Тортела на коліна.
— А хто це — «ми»?
— Останні з тих, що не зрадили. Ті, кому після перемоги дістанеться винагорода.
— Ви, я та Олафсон? І ми зможемо поставити все місто на коліна?
— Довіртеся мені. — Макбет погладив Касі по голові, наче той був слухняним песиком.
— Ми потрібні Гекаті, і Геката нас захистить.
— Проти всього міста? — спитав Олафсон.
— У Гекати помічників — ціла армія, Олафсоне. Вони такі ж невидимі, як і він, але вони — скрізь. Вони вже двічі врятували мені життя. На нашому боці — двійнята Гатлінга та закони Кеннета. Коли Тортел здасться й оголосить надзвичайний стан, місто буде моїм. Ну як? Вірність і братерство?
Олафсон заплющив очі.
— Хрещені вогнем, — прошепотів він, і його шепелявий голос відлунив від бетонних стін.
Сейтон поглянув на них, презирливо скривившись. Але потім його вузькі губи повільно розпливлися в лиховісній посмішці.
— Поєднані кров’ю.
40
Дафф сидів на софі у вітальні Тортела. Всі четверо знервовано дивилися на мера, який стояв біля телефону, притиснувши слухавку до вуха. Була за дві хвилини північ. Тиск піднімався все вище й вище, і вже час від часу чулося гуркотіння грому. Невдовзі місто отримає прочухана за те, що насолоджувалося теплим днем. «Так. Ні. Так. Ні», — казав мер у слухавку. А потім поклав її. Поплямкав губами, наче отриману інформацію треба пережувати і проковтнути.
— Ну, як? — нетерпляче спитав Малкольм.
— Є дві новини — добра і погана. Добра полягає в тім, що суддя Верховного суду Арчибальд упевнений, що, виходячи з наявних у нас доказів, можна буде виписати федеральний ордер на арешт Макбета і що у відповідності до цього ордера сюди можуть прислати підрозділ федеральної поліції.
— А погана? — поцікавився Малкольм.
— Ця справа є політично делікатною, а тому забере певний час, — відповів Тортел. — Ніхто не захоче арештовувати старшого комісара, якщо існуватиме небезпека, що справа розсиплеться в суді. Адже все, що ми маємо, — це радіоінтерв’ю з Ленноксом, який сам щойно зізнався у співучасті в убивстві. Арчибальд каже, що йому доведеться на декого натиснути, але за найсприятливіших обставин отримати ордер на арешт можна буде завтра вранці.