Малкольм повернувся до Рікардо.
— Ви зможете підвезти цю зброю до центрального вокзалу за годину до світанку?
— Вважайте, що це вже зроблено.
— Дякую. Ну що, може, спробуємо подрімати години зо дві?
— Сер!
Макбет насилу відірвав голову від холодних грудей Леді і підвів погляд. То був Джек. Він повернувся і стояв на порозі.
— Хтось біля реєстратури хоче з вами поговорити.
— Ти що, к-к-когось впустив?
— Він був сам і наполегливо стукав. Тож я його і впустив. А тепер він відмовляється виходити геть.
— Хто це?
— Якийсь молодик на ім’я Сіварт.
— Сіварт?
— Каже, що ви врятували йому життя в гавані під час облави на «вершників».
— А, заручник. А що йому т-т-треба?
— Прийшов записатися до вас добровольцем. Каже, що йому телефонував Малкольм, який збирає людей, аби організувати напад на «Інвернесс».
— У такому разі, — мовив Макбет, знову кладучи голову Леді на груди і заплющуючи очі, — скажи, нехай іде геть.
— Він відмовляється, сер.
Макбет тяжко зітхнув, підвівся і простягнув руку.
— Ану, принеси пістолет, який я тобі видав, Джеку.
Вони пішли до реєстратури, де знервовано чекав молодий хлопець. Спускаючись сходами, Макбет націлив на нього зброю.
— Геть!
— Але ж, старший комісаре… — почав був, затинаючись, хлопець.
— Геть! Тебе підіслав сюди Малкольм убити мене. Геть, кажу тобі!
— Ні, ні, я…
— Рахую до трьох! Один…
Хлопець позадкував, вхопився за ручку дверей, але вони були замкнені.
— Два!
Витягти ключа, Джек кинувся до хлопця й допоміг йому відчинити двері.
— Три!
Сіварт вискочив, гепнувши дверима, і звук його кроків стих удалині.
— Невже ви й справді гадаєте, що…
— Ні, — відповів Макбет, віддаючи Джеку пістолет. — Але такий молодий хлопець, як він, нам лише заважав би.
— Вас не так вже й багато, сер, а йому стільки ж років, скільки Олафсону.
— Ти зробив те, що я просив, Джеку?
— Іще не закінчив, сер.
— Коли закінчиш, скажеш. Я буду в ігровій кімнаті. Макбет відчинив стулчасті двері казино. За високими вікнами на сході вже починало сіріти. Стара і сива ніч збиралась піти геть.
42
Сонце ще ховалося за горою, але вже послало червоного передвісника свого приходу. Інспектор Леннокс подумав, що йому раніше ніколи не доводилося бачити в їхньому місті такого гарного світанку. А може, й доводилося, але він цього просто не помічав. Чи, можливо, то морфін забарвлював усе довкола, а не сонце? Після суботньої гулянки вулиці були прикрашені розбитими пивними пляшками, сигаретними недопалками та купками ригачки, однак довкола не було нікого, тільки маленький чоловічок у чорній морській уніформі, кудись поспішаючи, пройшов повз них. Усі решта в час, коли вирішувалася доля міста, лежали в ліжках по своїх домівках, поховавшись під ковдрами. Та все одно — його рідне місто ще ніколи не було таким прекрасним.
Леннокс опустив погляд на картату вовняну ковдру, якою Прісцилла накрила йому коліна. Вони наближалися до скромного східного входу до центрального вокзалу. Інспектор помітив, що інвалідний візок уповільнив хід. Прісцилла явно завагалась, і Леннокс здогадався, що їй навряд чи доводилося бувати на вокзалі раніше.
— Тут нема чого боятися, Прісцилло. Люди просто продають дурман. Або купують. — Коли вони минали ліхтар, Леннокс поглянув на тінь Прісцилли, і помітив, що вона випрямилась. Візок покотився швидше.
Як вони й домовлялися, вона забрала його тоді, коли надворі ще не розвиднілось, а коридори не заповнилися медсестрами та лікарями, які не дозволили б їм вийти зі шпиталю. Прісцилла взяла з кабінету Леннокса все, що він просив. Йому навіть не довелося ні переконувати її, ні щось пояснювати — секретарка негайно виконала його прохання навіть попри те, що формально Леннокс уже не був її начальником.
— От і добре, — резюмувала вона. — Ви завжди будете моїм начальником. А Макбет що — вже не старший комісар?
— Чому ти так вважаєш?
— Бо в нього дах поїхав.
Вони пройшли повз продавців наркотичних цигарок та волоцюг-наркоманів, які дрімали на ковдрах, але враз попрокидалися й автоматично простягнули руки, жебраючи грошей або дурману.
Але Прісцилла не зупинялася, поки вони не опинились біля сходів до туалету.
Саме тут люди Гекати раніше забирали його. Все, що він мав робити, — це стояти й чекати, допоки вони не прийдуть. Леннокс ніколи не здогадувався, куди саме його водили, бо йому на ніс чіпляли чорні окуляри, а у вуха встромляли затички, щоб він не міг визначити свого місцезнаходження з фонових шумів.