— Допоможи мені…
Бонус вхопив старого за руки й потягнув по підлозі до дверей туалету. А потім перевернув Гекату на спину й побачив руїну. Живіт був розпоротий, і звідти лилася кров. Безсмертний Геката. Невидима Рука. Йому лишилося жити кілька хвилин або кільканадцять секунд. Скільки крові… Джек відвернувся.
— Джеку, поспішай. Пошукай що-небудь, чим можна було б…
— Треба лікаря викликати, — сказав Джек.
— Ні! Знайди щось і закрий рану, аби з мене не витекла вся кров.
— Вам потрібна медична допомога. Я зараз її викличу.
— Не залишай мене, Джеку! Не…
Його тіло вигнулося дугою, а з горла вирвалося несамовите виття.
— Що таке?
— Шлункова кислота! Вона витікає. Господи, яка ж вона пекуча! Допоможи мені, Джеку! Допомо… — крик урвався, знову перетворившись на виття.
Джек дивився на Гекату, не в змозі поворухнутись. Старий і дійсно нагадував таргана, який лежав на спині, безсило вимахуючи лапками в повітрі.
— Я скоро повернуся, — пообіцяв Джек.
— Ні, ні! — верескнув Геката і спробував був схопити його за ноги.
Але Джек відступив убік, повернувся й пішов геть.
Піднявшись сходами, він зупинився й поглянув ліворуч — на захід, у бік «Інвернессу». У бік Макбета. У бік шпиталю Святого Георгія. В тому ж напрямку в залі очікування була телефонна будка. Потім Джек повернувся на схід. До гори. До протилежного боку. До нових вод. До небезпечних відкритих вод. Іноді людина — і рибина-прилипала — має ухвалювати радикальні рішення, щоби вижити.
Джек глибоко вдихнув. Не тому, що вагався, а тому, що йому забракло повітря.
І вирушив на схід.
Кришталева люстра над головою Макбета зашелестіла, а потім задзеленчала. Він підняв голову. Люстра гойдалася туди-сюди, натягуючи троси, на яких висіла.
— Що то було? — заволав Сейтон з мезоніну, стоячи за кулеметом Гатлінга в південно-східному кутку казино «Інвернесс».
— Кінець світу, — відповів Макбет. І стиха додав сам собі: — хотілося б вірити.
— То десь на вокзалі! — гукнув Олафсон з-за кулемета, встановленого в південно-західному кутку. — Що то було — вибух?
— Так, сер, — співуче мовив Сейтон. — Вони підтягнули артилерію.
— Правда? — приголомшено спитав Олафсон.
Сміх Сейтона відлунив поміж стінами. Коли вони обговорювали план оборони «Інвернессу», було легко дійти висновку, що будь-який наступ мав розпочатися з майдану Робітників, бо глуха стіна з закладеними цеглою вікнами, що виходила на вулицю Ощадливості, являла собою не що інше, як фортечний мур.
— Запах твого страху долітає аж до мене, Олафсоне. А ви чуєте запах його страху, начальнику?
Макбет позіхнув.
— Мені важко пригадати запах страху, Сейтоне, — сказав він і сильно потер обличчя. Макбет задрімав, і йому примарилось, ніби він лежав у ліжку біля Леді, як раптом двері до номера стиха відчинились. На порозі з’явилася постать у плащі та капелюсі, насунутому так низько, що тільки тоді, коли вона зайшла до кімнати, і на неї впало світло, Макбет побачив, що то Банко. На місці одного ока в нього біліла впадина, а зі щоки та з лоба виповзали, звиваючись, хробаки. Макбет засунув руку під куртку, витяг кинджал із подвійної наплічної кобури і метнув. Кинджал встромився Банко в чоло з таким м’яким стуком, ніби лобну кістку вже погризли хробаки. Але привиду це не зупинило — він продовжував наближатися до ліжка. Макбет заверещав і почав сіпати Леді.
— Вона мертва, — сказав привид. — А ти маєш кидати срібний кинджал, а не сталевий. — То вже був не голос Банко. То був…
Голова Банко випала з-під капелюха, гепнулась на підлогу й закотилася під ліжко, а з-під капелюха на Макбета глянуло лице Сейтона і засміялось.
— Що тобі треба? — прошепотів Макбет.
— Те, що треба вам, сер. Я хочу подарувати вам обом дитину. Поглянь, вона вже чекає на мене.
— Ти здурів, Сейтоне.
— Правду кажу вам. І за це мені багато не треба.
— Вона мертва. Йди геть.
— Ми всі мертві. Зробіть це зараз, посійте своє насіння. Якщо ви цього не зробите, то я посію своє.
— Забирайся геть!
— Відсунься, Макбете. Я візьму її так, як Дафф взяв Мереді…
Другий кинджал поцілив Сейтону в роззявлений рот. Він стиснув зуби, вхопив руків’я, відгриз його й подав назад Макбету. А потім показав йому свого розрізаного язика і зареготав.
— По радіо ще нічого не транслювали?
Макбет сіпнувся. То крикнув Сейтон.
— Нічого, — відповів Макбет, потираючи очі і збільшуючи гучність. — До сходу сонця ще двадцять хвилин.