Після невеличкої паузи на радіо увімкнули хрипку затерту платівку з піснею «Наш Господь — міцна фортеця».
Макбет вимкнув радіо.
Сейтон розсміявся і сильніше натиснув на курок. Бойок револьвера піднявся.
— Що, Касі, здивований? А ти як думав? Розумієш, син повії мало що значить для любителя повій. Але якщо ти віддаси зараз мені свою душу, то я обіцяю тобі безболісний постріл у голову замість болючого в живіт. Плюс помсту любителю повій та його банді. Ну, що скажеш, хлопче?
— Ні.
— Ні? — здивувався Сейтон, отетеріло витріщившись на хлопця, бо такої відповіді не очікував.
— Ні, — повторив за ним і Макбет. — Його не можна вбивати. Поклади свого револьвера, Сейтоне.
— Я маю дозволити отим бунтівникам отримати те, що вони хочуть?
— Ти мене чув? Ми не вбиваємо беззахисних дітей.
— Беззахисних? — прогарчав Сейтон. — А ми? Хіба ми не беззахисні? Невже ми дозволимо Даффу та Малкольму начхати на нас, як вони завжди це робили? Невже ти збираєшся кинути свою справу тепер, коли…
— Сейтоне. Твій револьвер націлений на мене.
— Можливо. Бо я не дозволю тобі зупинити те царство, яке само йде нам до рук. Ти не єдиний, хто має мету і поклик. Зараз я…
— Я знаю, що ти збираєшся зробити зараз, тому обіцяю: якщо не покладеш револьвера, то вважай, що ти — мрець. Абсолютний мрець.
Сейтон розсміявся.
— Ти мало про мене знаєш, Макбете. Наприклад, те, що ти не зможеш мене вбити.
Макбет поглянув у дуло револьвера.
— Тоді давай, Сейтоне. Вперед. Бо ти лише прискориш моє побачення з нею. Тебе не жінка народила. Тебе витворили. Витворили з кошмарів, зла і лихого начала, завжди готового ламати й нищити.
Сейтон похитав головою і націлив револьвера на Касі, не зводячи при цьому очей з Макбета. Цієї миті перший промінь сонця пронизав великі вікна мезоніну. Макбет помітив, як Сейтон підняв руку, затуляючись від сонячного променю, що впав йому на обличчя.
І Макбет метнув кинджал по променю сонця у стовбур дерева на іншому боці гори, цілячи в серце, вирізане на дереві. Метнув, знаючи, що вцілить, бо лінії його долонь, судини на кінчиках пальців, — все тягнулося до того серця.
Почувся глухий удар. Сейтон хитнувся й поглянув униз, на руків’я кинджалу, яке стирчало з його грудей. Впустив револьвер і, вхопившись за руків’я, впав на коліна. А потім підвів на Макбета затуманені очі.
— Срібло, — пояснив Макбет, знову встромивши заструганий сірник поміж своїх передніх зубів. — Кажуть, ефективна штука.
Сейтон подався вперед і впав долілиць, головою до босих ніг хлопця.
Макбет поклав білу кістяну кульку на рулетку і сильно крутнув її у протилежному напрямку.
— Не зупиняйтеся! — гукнув Дафф чоловікам, які гамселили кувалдами та пожежними сокирами передню частину постаменту, звідки їм уже вдалося відколоти великі шматки бетону.
Раптом постамент тріснув, і схожий на плуг відбійник локомотива оглушливо бабахнувся вниз. Дафф ледь не впав, стоячи в кабіні машиніста, але встиг вчасно вхопитися за важіль. Ніс паровоза опустився вниз, але він так і не зрушив з місця.
— Ну, давай!
Безрезультатно.
— Вперед, старезна бабо!
Раптом Дафф відчув, наче ноги йому пронизав струм. «Берта» зрушила з місця. Чи не зрушила? А може… Йому почувся звук, схожий на тихий лемент. Так, локомотив дійсно зрушив з місця — вперше за вісімдесят років «Берта Бірнам» подалася вперед, вищання її рухомих частин, наростаючи, піднялося до крещендо і стало подібним до крику протесту. Багаторічна іржа і закони тертя й інерції намагалися втримати її, але сила тяжіння була непереможною.
— Відійдіть! Геть з дороги! — верескнув Дафф, тугіше затягуючи ремінь свого автомату і вхопившись за руків’я пістолета, який він засунув собі за пояс.
Колеса паровоза, вирвані зі ступору, крутнулися, прокотилися восьмиметровою залізничною колією і зіскочили з постаменту. Він вдарив передніми колесами у верхню сходинку, і та з оглушливим тріском луснула. На якусь мить здалося, що локомотив так і зупиниться на ній, але раптом Дафф почув, як тріснула наступна сходинка, а потім ще і ще. І збагнув, що тепер вже ніщо не зможе зупинити величезну масу, яка набувала прискорення.