Дафф пильно вдивлявся вперед, але краєм ока помітив, як хтось заскочив у кабіну машиніста і став поруч із ним.
— Квиток в один кінець до «Інвернессу», будь ласка. — То була Кетнесс.
— Сер! — покликав Олафсон.
— Що? — озвався Макбет, спостерігаючи за кістяною кулькою, яка стрибала по рулетці.
— Схоже, що він… він… наближається.
— Хто наближається?
— Паровоз.
Макбет підвів голову.
— Паровоз?!
— «Берта»! Вона наближається! Вона…
Голос Олафсона потонув у гуркоті. Макбет підвівся. З того місця, де він стояв у ігровій кімнаті, будівлі вокзалу не було видно; все, що він бачив, — це покатай майдан за високим вікном. Але він почув. Наче якийсь ревучий монстр трощив усе довкола себе на шматки. І поволі до них наближався.
За кілька секунд чудовисько, яке перетинало майдан перед казино «Інвернесс», потрапило в його поле зору.
Макбет на мить заціпенів. Ковтнув клубок, який підкотився до горла.
То була «Берта».
— Вогонь!
Заступник старшого комісара Малкольм витріщився на майдан, не вірячи своїм очам. Бо знав, що більше ніколи в житті нічого подібного не побачить. Чавлячи бруківку, свою власну колію через майдан Робітників прокладав паровоз. Транспортний засіб, змайстрований їхніми предками з заліза, великий та важкий, а тому нестримний, — локомотив, чиї підшипники не пересохли й не заіржавіли за вісімдесят років забуття, нестримно йшов своїм курсом прямо на казино «Інвернесс». І град куль з кулемета Гатлінга, які викрешували з нього іскри, був для нього все одно, що горох об стіну.
— То є суцільна міцна споруда, — озвався хтось поряд із ним.
Малкольм похитав головою.
— То є всього-на-всього картярський притон, — відказав він.
— Тримайся міцніше! — заволав Дафф.
Кетнесс сиділа, прихилившись спиною до бічної стінки кабіни, щоб не влучили рикошетом кулі, які вищали над їхніми головами. Вона крикнула щось у відповідь, м’язи її обличчя напружились, а очі — заплющились.
— Що?! — крикнув Дафф.
— Я тебе коха….
І в цей момент паровоз врізався в будівлю казино.
Макбету сподобалася картина: «Берта» заповнила собою все вікно. А потім з гуркотом проломила стіну. Йому здалося, що всю споруду — підлогу, на якій він сидів, повітря в кімнаті, — все це відкинуло назад, коли паровоз розтрощив стіну й опинився всередині кімнати. Суцільний гуркіт заклав Макбету вуха, наче вата. Димова труба прорізала східну частину мезоніну, а відбійник вгризся в підлогу. Будівля казино загальмувала «Берту», але та все одно продовжувала рухатися метр за метром, підминаючи під себе все. І зупинилася лише за півметра від нього, впершись трубою в поруччя західної частини мезоніну, а відбійником — у стіл із рулеткою. На мить запала повна тиша. А потім почувся брязкіт кришталю. Макбет збагнув, що то було. «Берта» обрізала троси, які тримали люстру над його головою. Але він навіть не поворухнувся, навіть голови не підвів. Все, що встиг помітити, перш ніж стало темно, — це богемське скло, яке вкрило його з ніг до голови.
На паровозі показався Дафф з автоматом в руках. Сонячні промені пронизували пилюку, яка висіла в повітрі навколо.
— За кулеметом Гатлінга в південно-східному кутку немає нікого! — вигукнула Кетнесс позаду нього. — А в південно-західному…
— …теж нікого немає, — сказав Дафф. — Сейтон валяється на підлозі біля рулетки з кинджалом у грудях. Виглядає, як справжній жмур.
— Касі — тут. Схоже, він неушкоджений.
Дафф обвів поглядом те, що ще донедавна було ігровою кімнатою. Викашляв пилюку. Було тихо, лише кулька продовжувала навіжено стрибати в рулетці. Був недільний ранок. За кілька годин ударять церковні дзвони. Він спустився вниз. Згріб шаблею скляні друзки з Макбетового обличчя.
Очі Макбета були широко розплющені від здивування, як у малої дитини. Гостряк позолоченого шпилю люстри глибоко увійшов йому в праве плече. Крові з рани витекло небагато, і вона ритмічно скорочувалася, наче смокчучи світильник.
— Доброго ранку, Даффе.
— Доброго ранку, Макбете.
— Хе-хе. Пам’ятаєш, що казали ми щоранку, прокидаючись у сиротинці, Даффе? Ти, до речі, спав тоді на верхній койці.
— А де решта? Де Олафсон?
— Кмітливий хлопець, цей Олафсон. Знає, коли треба вчасно накивати п’ятами. Як і ти.
— Деякі спецназівці не накивали п’ятами, — відказав Дафф.
Макбет зітхнув.