— Я зажди був твоєю зворотною стороною, Даффе. Себто твоїм віддзеркаленням. Тому візьми і вбий мене.
— А навіщо поспішати? Для таких, як ти, завжди зберігається заброньоване місце в пеклі.
— Тоді відпусти мене туди.
— Якщо ти спокутуватимеш свої гріхи, то, можливо, тобі і вдасться уникнути пекла.
— Я вже втратив цей шанс, Даффе. Я продав його.
І слава Богу, бо мені не терпиться знову зустрітися з моєю коханою, навіть якщо нам доведеться довіку горіти у пекельному вогні.
— Що ж, тоді на тебе чекає справедливий суд, і твій вирок буде ані надто суворим, ані надто м’яким. Це буде першою ознакою того, що наше місто зберегло здатність бути цивілізованим. Що воно спроможне знову об’єднатися і стати цілісним.
— Ти, йолопе безглуздий! — верескнув Макбет. — Ти ж сам себе дуриш. Ти віриш, що дійсно думаєш так, як тобі хотілося б думати, віриш, що ти — дійсно та людина, якою тобі хочеться бути, однак у цей час твій мозок відчайдушно шукає приводу вбити мене, поки я лежу тут беззахисний, та щось у глибині твоєї душі опирається цьому бажанню. Проте ненависть твоя — як паровоз: коли він розігнався, то зупинити неможливо.
— Помиляєшся, Макбете. Люди можуть змінюватись.
— Та невже? То скуштуй оцього кинджала, вільний чоловіче. — І з цими словами Макбет засунув руку під куртку.
Дафф зреагував інстинктивно: вхопив руків’я шаблі обома руками і щосили вдарив.
Його здивувало, наскільки легко клинок пронизав Макбетові груди. А коли вістря вдарило підлогу по той бік, відчув, як здригнулася й забриніла шабля, тіло Макбета і він сам. Макбет тяжко зітхнув, і з його рота чвиркнув фонтанчик крові, яка теплим дощем вкрила руки Даффа. Він поглянув униз, в Макбетові очі, не знаючи, чого він в них шукав, але швидко збагнувши, що так нічого там і не знайде. Все, що він побачив у тих очах, — це гаснуче світло й зіниці, які розширювалися, допоки не витіснили собою райдужну оболонку.
Дафф відпустив шаблю й відступив назад на два кроки.
Постояв трохи в тиші.
Був недільний ранок.
Він почув голоси людей, що наближалися з майдану Робітників.
Дафф не хотів. Але знав, що йому доведеться це зробити. І він це зробив. Розкрив Макбетову куртку.
Ліва рука Макбета лежала на грудях. Під курткою нічого не було — ані наплічної кобури, ані кинджала. Була лише біла сорочка, яка поволі перетворювалася на червону.
Почулося цокання. Дафф обернувся. Звук долітав зі столу для рулетки. Він підвівся. На повсті в червоному полі лежала одна фішка «чирва», а в чорному — друга. Звук ішов від колеса, яке оберталося дедалі повільніше. Між цифрами танцювала біла кулька. А потім вона зупинилася, нарешті вскочивши в слот.
У той єдиний зелений слот, який означає, що всі гроші дістаються закладу.
Жоден із гравців не виграв.
43
Вдалині мелодійно загули церковні дзвони. В залі очікування залізничного вокзалу стояв одноокий хлопець, вдивляючись у світло дня. То була незвична картина. Раніше «Берта» завжди закривала собою вид на казино «Інвернесс» із залу очікування, а тепер старий паровоз стояв біля самого казино, проткнувши йому стіну. Навіть у яскравому сонячному світлі хлопцеві було видно сині мигалки поліцейських авто й фотоспалахи репортерів. Натовп людей заполонив майдан Робітників, а у вікнах самого казино час від часу теж спалахувало різке світло — то фахівці-криміналісти фотографували тіла вбитих.
Хлопець відвернувся й пішов коридором. Біля сходів, які вели до туалету, почув якийсь звук. То було низьке протяжне виття, схоже на собаче. Йому вже доводилося чути його раніше — так завивав колись волоцюга-наркоман без гроша в кишені, бо не мав можливості «відремонтуватись». Хлопець перехилився через перила та побачив у смердючій темряві внизу якусь світлу одежу. Він уже був зібрався рушити звідти геть, аж раптом почув крик, а точніше, вереск.
— Стривай! Не йди! Я маю гроші!
— Вибачте, діду. Я не маю дурману, а ти не маєш грошей. Тож недоброго тобі дня.
— Зате я маю твоє око! — Хлопець аж заціпенів. Повернувся до поручнів. Уважно поглянув униз. Оцей голос… Невже це і справді…?
Він вийшов на сходи й озирнувся. Нікого. Спустився в холодну вологу темряву. З кожним кроком сморід посилювався.
На порозі туалету лежав чоловік у тому, що колись було білим лляним костюмом. А тепер це було пошматоване лахміття, просочене кров’ю. Сам чоловік теж являв собою лахміття — пошматовані, просочені кров’ю останки. З його лоба під лінією темного волосся стирчав трикутний уламок скла. Поруч валявся стек з позолоченим набалдашником. Чорт забирай! Та це ж він! Чоловік, якого хлопець так довго шукав! Геката. Око хлопця поволі призвичаїлося до темряви, і він побачив зяючу рану — розрив, який тягнувся від живота до грудей. З рани пульсувала кров, але несильно, наче вона вже вся витекла. В перервах між припливами крові було видно вкриті слизом блідо-рожеві нутрощі.