Бубнового короля та пікову даму. Тієї ночі вони познайомилися під лиховісним місяцем.
Наступного дня Леді запросила Макбета до казино повечеряти. Він прийняв запрошення, але від аперитиву відмовився. Вину — «ні», безалкогольним напоям — «так». Їм накрили стіл у мезоніні з видом на майдан Робітників, де сіявся дощ і тихо стікав бруківкою до казино «Інвернесс». Архітектори спорудили вокзал на кілька метрів вище, бо гадали, що вага мармурової конструкції та локомотивів на кшталт «берти» з часом спричинить вгрузання підмурівка в болотистий, постійно просякнутий водою грунт їхнього міста.
Вони говорили про те і про се. Обминали надто особисті теми. Уникали згадок про події минулої ночі. Одним словом, гарненько посиділи. Макбет був хоча й не надто ввічливим, зате надзвичайно чарівливим і дотепним. І надзвичайно привабливим у сірому, трохи тіснуватому костюмі, позиченому, за його словами, у старшого колеги на ім’я Банко. Вона слухала історії про сиротинець, про приятеля на ім’я Дафф і про мандрівний цирк, до якого він пристав одного літа ще малим хлопцем. Про нервозного приборкувача левів, який безперервно хворів на застуду, про худорлявих сестер-акробаток, які харчувалися лише продуктами довгастої форми, про мага, який запрошував когось із публіки на манеж і робив так, що їхні особисті речі — обручки, ключі або годинники — починали літати в повітрі у них перед очима. А він слухав про те, як Леді побудувала казино від самого початку. Нарешті вона, відчувши, що розповіла практично все, що можна було розповісти, запитала його, піднявши склянку з вином.
— Як ти гадаєш, чому він це зробив?
— Від варева Гекати люди божеволіють, — знизав плечима Макбет.
— Так, ми розорили його, але з картами не махлювали.
— А я й не думав, що махлювали.
— Але два роки тому в нас працювали двоє круп’є, які підігрували певним гравцям у покер, дурячи решту. Звісно, я їх вигнала, але кажуть, що вони об’єдналися з деякими фінансистами й подали до міськради заявку на спорудження нового казино.
— «Обеліск»? Так, я бачив план цієї споруди.
— Можливо, ти чув, що дехто з гравців, разом з якими ті круп’є дурили решту, були місцевими політиками й людьми Кеннета?
— Так, чув.
— Отже, казино збудують. І смію запевнити тебе, що такі люди, як Ернест Коллум, завжди вважатимуть, що їх дурять.
— На жаль, ти маєш рацію.
— Наше місто потребує нових лідерів, нового старту.
— «Берта», — мовив Макбет, кивнувши на вікно з видом на центральний вокзал, де на постаменті перед парадним входом, поблискуючи від дощу, стояв старий чорний локомотив. Стояв колесами на восьми метрах автентичних рейок тієї залізниці, яка вела колись до столиці. — Банко каже, що її треба запустити знову. Нам треба очиститися й діяти по-новому. А в нашому місті ще збереглась енергія добра.
— Що ж, сподіваюся, що так воно і є. Але повернімося до вчорашнього вечора, — запропонувала Леді, покрутивши в руці склянку з вином. Вона бачила, що Макбет позирає на її декольте. Жінка вже звикла, що чоловіки робили це постійно, і від цього їй не було ані зимно, ані парко. Знала лише, що свої жіночі принади може час від часу використовувати, а інколи — не використовувати, як і будь-яке інше бізнесове знаряддя. Але його очі були інакшими. Сам він був інакшим. Він не був їй потрібен — приємний і приязний полісмен з нижчого щабля поліцейської ієрархії. Леді поглянула на його руку, коли він взяв стакан з водою. Товсті жили на засмаглій руці. Макбет явно старався при нагоді вибиратися за місто.
— А що б ти зробив, якби Коллум не погодився грати у блекджек?
— Не знаю, — відповів Макбет, дивлячись на неї.
Карі очі. Люди в цьому місті мали блакитні очі, але, звісно, їй траплялися чоловіки й з карими очима. Але… не з таким впевненим поглядом. І водночас таким вразливим. Господи, невже ж вона закохалася? В такому віці?
— Не знаєш? — здивувалася вона.
— Ти ж сказала, що він є гравецем-наркоманом. Тому я й розраховував на те, що він не встоїть перед спокусою зіграти ще раз. І ризикнути всім.
— Бачу, тобі доводилося часто бувати в казино.