— Та ні, — розсміявся він хлопчачим сміхом. — Я навіть не знав, які карти мені випали — фартові чи ні.
— Шістнадцять проти туза? Як на мене, то не фартові. А чому ти був такий впевнений, що він зіграє? Твоя історія була не надто переконливою.
Макбет знизав плечима. Вона зазирнула у свою склянку з вином. І раптом все зрозуміла: він знав, що таке хвороблива пристрасть.
— Чи ти засумнівався хоч на мить, що тобі вдасться зупинити його, перш ніж він встрелить Джека?
— Засумнівався.
— Правда?
Молодий полісмен відсьорбнув зі склянки. Схоже, згадувати про вчорашнє йому не дуже хотілось. То, може, змінити тему? Чи не треба?
— Розкажи мені більше про це, Макбете, — попросила жінка, перехилившись через стіл.
Він поставив свою склянку.
— Щоб людина знепритомніла, не встигнувши натиснути на курок у подібній ситуації, треба або вистрелити їй в голову, або перерізати сонну артерію. Як ти бачила, з перерізаної артерії хлинув сильний, але нетривалий струмінь крові, а решта витекла поволі. Кисень, який потрібен мозку для роботи, вихлюпнувся разом із першим струменем, а це означає, що Коллум знепритомнів уже тоді, коли його кров ще не встигла впасти на стіл. У мене було дві проблеми. Перша полягала в тому, що ідеальна відстань для метання ножа становить п’ять кроків. Я ж сидів значно ближче, але, на щастя, кинджали, якими я користуюся, добре збалансовані. Тому, хто не має достатнього досвіду, кидати їх важче, проте досвідченому метальнику скоригувати обертання такого ножа значно легше. Другою проблемою було те, що Коллум сидів таким чином, що я міг поцілити йому в сонну артерію лише з лівого боку. Тобто, кинувши ножа правою рукою. А я, як ти могла вже помітити, шульга. Мені просто трохи пощастило. Але зазвичай мені не везе. До речі, яка карта мені випала?
— Пікова дама. Ти програвав.
— От бачиш!
— Ти невезучий?
— У грі — точно невезучий.
— А в чім везучий?
Макбет замислився. І похитав головою.
— Та ні, в коханні я теж невезучий.
Вони обоє розсміялися. Цокнулися келихами — і знову розсміялись. На мить вона заплющила очі. Їй ніби почулося, як дзенькотять крижинки в бокалах біля бару. Як торохтить кулька на рулетці. Як тьохкає її серце.
— Що? — спитав він, кліпаючи очима в темряві.
Вона повторила:
— Ти маєш убити Дункана.
Леді прислухалася до звуку власних слів, відчула, як вони набирають силу, ростуть у неї в горлі й поглинають серце, що несамовито калатало.
Макбет сів у ліжку, пильно придивляючись до неї.
— Люба, ти прокинулася чи розмовляєш уві сні?
— Ні, я не сплю. А ти знаєш, що маєш зробити.
— Тобі наснився кошмар. А тепер…
— Ні! Ти лишень сам подумай. Все дуже логічно: або він, або ми.
— Невже ти гадаєш, що Дункан бажає нам зла? Тим паче, що він тільки-но підвищив мене по службі.
— Ти можеш називатися начальником ВБОЗу, але фактично завжди залежатимеш від його примх. Якщо хочеш закрити «Обеліск», якщо хочеш очистити від наркоторговців територію біля «Інвернессу» та збільшити присутність поліції на вулицях міста, щоб городяни почувалися в безпеці, ти мусиш стати старшим комісаром. І все це — лише дрібниці. Лишень подумай, любий, про ті великі цілі, яких ми могли би з тобою досягти, якби ти посів посаду начальника поліції!
— Але ж саме Дункан і поставив перед собою великі цілі, — розсміявся Макбет.
— Я не сумніваюся, що він справді щиро цього бажає, але для досягнення великих цілей старший комісар потребує широкої народної підтримки. А для мешканців нашого міста Дункан — просто сноб, який забезпечив собі призначення на керівну посаду так само, як Кеннет і Тортелл. Серця людей завойовують не красивими словами, а сутністю. А ми з тобою належимо до тих людей, Макбете. Ми знаємо те, що знають вони. Прагнемо того, чого прагнуть вони. Ось послухай: Іменем народу. Для народу. За допомогою народу. Зрозумів? Лише ми маємо право це казати.
— Я розумію, але…
— Але що? — спитала вона, погладивши йому живіт. — Невже ти не хотів би стати начальником? Невже ти не та людина, яка прагне піднятися вище? Невже тобі подобається цілувати чужі чоботи?
— Ні, не подобається. Але, набравшись терпіння, з часом можна опинитися нагорі. Все ж таки як керівник ВБОЗу я — номер три.
— Але кабінет старшого комісара не призначений для таких, як ти, мій любий! Подумай про це. Тебе призначили на цю посаду, аби вдати, наче ми їм рівня. Але вони ніколи не дадуть тобі найвищу посаду. Принаймні з власної волі. Ми маємо нею заволодіти.