— Та невже? — здивовано вигнув брови Дункан. — Наскільки мені видно, вони стоять у протилежних сторонах бару.
— Саме так. Вони намагаються триматися на максимальній відстані, та все ж кожних десять секунд зиркають одне на одного.
— Бачу, ніщо не прослизає повз ваші очі.
— Я помітила дещо, коли спитала про ваш темний егоїстичний мотив.
Дункан розсміявся:
— Ви й у темряві бачите?
— Моя надчутливість у темряві є спадковою, старший комісаре. В найтемнішу ніч я можу ходити сновидою, не завдаючи собі жодної шкоди.
— Може, мотивацію робити добро й можна назвати егоїстичною, але я дотримуюся того простого принципу, що мета виправдовує засоби.
— Значить, вам хотілося б мати пам’ятник на кшталт того, який поставили Кеннету? Чи повагу людей, якої він так і не здобув?
Дункан пильно поглянув їй в очі, пересвідчився, що його не почують охоронці, а потім допив свій келих і прокашлявся.
— Особисто я хотів би бути в мирі з власним сумлінням, пані. Відчувати задоволення від виконаного обов’язку. Від того, що мені вдалося зберегти й поліпшити дім моїх предків, фігурально висловлюючись. Я знаю, що це, можливо, звучить незвично, тому прошу вас нікому про це не говорити.
Леді глибоко зітхнула, відштовхнулася від балюстради й увімкнула свою найсліпучішу усмішку.
— Тож чим займається господиня вечора? Влаштувала допит гостеві, тоді як гулянка має йти повним ходом! Приєднаймося до решти, а потім я піду до льоху і принесу пляшку, спеціально призначену для такої нагоди.
Терпляче вислухавши розлогий аналіз Малкольма стосовно лазівок у новому податковому законодавстві, Дафф вибачився і пішов до бару причаститися чарчиною віскі.
— Ну, то як? — почувся голос позаду нього. — Як провів вихідний із сім’єю?
— Добре, дякую, — відповів Дафф, не обертаючись. Потім тицьнув на пляшку й показав офіціанту два пальці — мовляв, бажаю подвійну порцію.
— А сьогодні? — поцікавилася Кетнесс. — Ти й досі збираєшся переночувати в… готелі?
«Готель» було кодовим словом, яке означало її ліжко. Але Дафф збагнув, що запитання стосувалося не лише сьогоднішньої ночі, а й наступних ночей. Їй хотілось, аби він повторив старий приспів: запевнив, що бажає тільки її, що не хоче повертатися до своєї родини у Файфі. Але для цього потрібен час, треба обміркувати багато аспектів. До нього не доходило, чому Кетнесс так погано розуміла його, чому була настільки впевнена, що піти від сім’ї — його потаємне бажання. Мабуть, саме через це він з легким роздратуванням в голосі відповів, що йому запропонували переночувати в казино.
— А воно тобі треба? Ти дійсно хочеш тут залишитись?
Дафф зітхнув. Чого хочуть жінки? Невже всі вони хочуть скрутити його по руках і ногах, припнути до ліжка та водити на повідку харчуватися на кухню — і все лише для того, щоб мати змогу доїти його гаманець, його яйця й обтяжити ще більшою кількістю нащадків та новими докорами сумління?
— Ні, не хочу, — відповів Дафф, дивлячись на Макбета.
Зважаючи на те, що він був винуватцем торжества, Макбет виглядав навдивовижу скутим та знервованим. Може, відповідальність та серйозність його нової посади вже встигли наполохати того веселого та безтурботного хлопця, який жив у його душі? Що ж, тепер вже запізно — і для Макбета, і для нього.
— Підеш першою, я ж деякий час почекаю, а потім піду слідом.
Відчув, як жінка завагалася. Зустрівся з нею поглядом у дзеркалі під полицею з пляшками. Побачив, що вона збирається доторкнутися до нього. Послав їй попереджувальний погляд — мовляв, не треба! Кетнесс послухалася. І вийшла. От чорт!
Дафф залпом хильнув свою чарку. Підвівся, щоб підійти до Макбета, який стояв, прихилившись до краю стойки. Вже час належним чином його поздоровити. Але саме тієї миті між ними постав Дункан; біля нього скупчилися гості, і Дафф загубив Макбета у людській круговерті. А коли побачив знову, Макбет уже прямував до виходу — хвостом за спідницею Леді.
Макбет наздогнав Леді, коли та відмикала винний льох.
— Я не можу цього зробити, — сказав він.
— Що?
— Я не можу вбити старшого комісара.
Леді зміряла Макбета поглядом.
А потім схопила його за лацкани піджака, затягла до льоху й зачинила двері.
— Не підведи мене, Макбете! Дункан та його охоронці розмістяться у своїх кімнатах. Все вже готово. Ключ при тобі?
Макбет витяг ключа з кишені і простягнув їй.
— Забери. Я не можу цього зробити.
— Не можеш чи не хочеш?
— І перше, і друге. Я не хочу цього робити, бо не можу знайти в собі сили скоїти таке злодійство. Це хибний крок. Дункан — хороший старший комісар, і я не зможу бути кращим за нього. Тож навіщо це робити, окрім як для задоволення своїх амбіцій?