— Підводься, ходімо до… — почав був Макбет.
— Здрастуй, Макбете. — Голос, який почувся ззаду, громовим гуркотом прокотився по коридору. — Твої молитви були почуті. Я маю те, що тобі потрібно.
Макбет обернувся. Підвів погляд. Потім поглянув іще вище.
— Звідки ти дізналася, що я тут, Стрего?
— Ми скрізь маємо очі й вуха. Ось, візьми. Подарунок від Гекати.
Макбет витріщився на маленький мішечок, який впав йому в долоню.
— Я хочу розрахуватись. Скільки?
— Розрахуватися за подарунок? Гадаю, Геката образився б. Добраніч. — Стрега повернулася й пішла.
— Тоді я не візьму його, — гукнув Макбет і кинув мішечок їй навздогін, але Стрегу вже поглинула темрява.
— Якщо ти не хочеш, — пронизливо пискнув одноокий хлопець, — то, може, я його візьму?
— Стій і не рипайся! — гаркнув Макбет, не сходячи з місця.
— А що ти хочеш зробити? — спитав одноокий.
— Що я хочу зробити? — луною відізвався Макбет. — Річ не в тім, що я хочу, а в тім, що я мушу зробити.
Він підійшов до мішечка й підняв його. І пішов назад, оминувши хлопця з простягнутою рукою.
— Гей, дай і мені хоч трішечки…
— Щезни в пеклі, — гаркнув Макбет. — Там і зустрінемось.
Макбет спустився сходами до смердючого туалету, прогнав жінку, яка сиділа на підлозі, розірвав пакет і посипав порошком раковину під дзеркалом. Тупим кінцем кинджала розбив лампочку вгорі, а потім гострим лезом посік порошок на дрібніші часточки. Згорнувши купюру в трубочку, спочатку вдихнув жовтувато-білу суміш в одну ніздрю, а потім — у другу. Хімікат проник крізь слизову оболонку в кров напрочуд швидко. Останнє, про що він устиг подумати, перш ніж заражена дурманом кров ударила в голову, було те, що все це нагадувало зустріч із колишньою коханкою. Дуже красивою й дуже небезпечною коханкою, яка, попри те що минуло багато років, не постаріла ані на день.
— Ну, що я вам казав? — мовив Геката, гупнувши своїм стеком об долівку під камерами спостереження.
— Ти казав, що немає нікого більш передбачуваного, ніж закоханий наркоман та мораліст.
— Дякую, Стрего.
Макбет зупинився на вершечку сходів перед парадним входом до центрального вокзалу.
Майдан Робітників колихався перед ним, наче море; буруни, здіймаючись і спадаючи, розбивалися під бруківкою на бризки зі звуком, схожим на зубовний скрегіт. А внизу, під казино «Інвернесс», виднівся колісний пароплав, з якого долинали музика і сміх, і його вогні іскрились у воді, що стікала з гримучих коліс, які повільно обертались.
А потім він вирушив крізь чорну темряву назад до казино. Макбет наче плив у повітрі, не торкаючись ногами землі. Крізь парадні двері підплив до реєстратури.
Адміністратор поглянув на нього і привітно кивнув головою. Повернувши до ігрової кімнати, Макбет побачив, що Леді з Малкольмом та Даффом і досі про щось теревенять у барі. А потім він пішов, а точніше, поплив нагору, проплив коридором і зупинився навпроти Дунканових дверей.
Вставивши універсальний ключ у замок, Макбет відімкнув двері, повернув ручку й зайшов.
Отже, він повернувся. В номері не змінилося нічого. Двері до ванної кімнати й досі були прочинені, там і досі горіло світло. Він підійшов до ліжка. Поглянув на сплячого старшого комісара, засунув руку в кишеню й намацав там руків’я кинджала.
Підняв руку. Тепер це видавалося значно легшим. Націлився в серце. Так само, як цілився в серце, видряпане на корі кремезного дуба. В тому серці він видлубав ножем дірку між двома іменами — Мередіт та Макбет.
— Прокидайтеся! Макбет вбиває сплячих!
Макбет заціпенів. Хто це сказав — старший комісар, він сам чи дурман у його голові?
Він поглянув униз, на обличчя Дункана. Ні, очі й досі заплющені, а дихання спокійне й розмірене. Та, поки Макбет дивився, Дункан розплющив очі. Спокійно глянув на нього.
— Макбете, ти? — спитав він, і його погляд упав на кинджал.
— Мені почулися тут якісь з-з-звуки, — затинаючись, відповів Макбет. — Тож я зайшов перевірити. Зараз подивлюсь.
— Там мої охоронці…
— Я ч-ч-чув, як вони хроплять.
Дункан кілька секунд прислухався. Потім позіхнув.
— Все нормально. Нехай сплять. Я знаю, що тут я в безпеці. Дякую, Макбете.
— Не варто, сер.
Макбет пішов до дверей. Він уже не плив. Відчуття полегшення, навіть щастя розлилося його тілом. Він був врятований. І врятував його старший комісар. Леді може робити й казати все, що завгодно, але цьому кінець. П’ять кроків. Вільною рукою він узявся за ручку.