— Зачекай… — попросила вона.
І він чекав. І, чекаючи, вирізав серце на великому дубі, а вістрям ножа вишкрябав у серці їхні імена: Мередіт і Макбет.
— Вона вже готова тобі віддатися, — впевнено резюмував Дафф, коли Макбет повернувся додому і детально все розповів. — У середу я піду до Рити. А ти запроси її прямо сюди.
Коли Мередіт подзвонила у двері, Макбет відкоркував пляшку вина й запалив свічки. Він був готовий. Але не до того, що сталося — тільки-но Мередіт зайшла, як розстебнула йому ремінь і засунула руку в штани.
— Н-н-не треба, — затинаючись, пробурмотів він.
Вона ошелешено глянула на нього.
— П-п-припини.
— А чому ти заїкаєшся?
— Я не хочу, щоб ти це робила.
Зі щоками, палаючими від сорому, Мередіт прибрала руку. Вони мовчки випили по склянці червоного вина.
— Мені завтра рано вставати, — сказала вона. — Скоро іспити, тож треба готуватись.
— Авжеж.
Минуло три тижні. Макбет кілька разів телефонував, але Мередіт слухавку не брала, а Рита казала, що подруги немає вдома.
— Наскільки я зрозумів, ти з Мередіт уже не зустрічаєшся, — поцікавився Дафф.
— Ні, не зустрічаюсь.
— І ми з Ритою також. Ти не проти, якщо я зустрічатимусь із Мередіт?
— Сам у неї спитай.
— Та я вже питав.
Макбетові аж дихання перехопило. Його серце наче пазурами стиснули.
— Та невже? І що ж вона сказала?
— Сказала, що згодна.
— Правда? І коли ж ти збираєшся…
— Вже. Вчора. Так, нічого особливого, але… все одно приємно.
Наступного дня Макбет прокинувся хворим. Та лише згодом збагнув, що то за хвороба і що від розбитого серця ліків не існує. Страждання можна було лише перетерпіти, і він терпів. Страждав мовчки, не повідавши її ім’я нікому, крім старого дуба на сонячному боці тунелю. І згодом симптоми минули. Майже повністю. А ще він дізнався: люди помиляються, кажучи, що закохатися можна лише раз у житті. На відміну від Мередіт, Леді була і хворобою, і зіллям водночас. Спрагою й водою. Бажанням та його задоволенням. А тепер її голос долетів до нього мов через море, дотягнувся через нічну темряву.
— Любий…
Макбет полинув крізь воду та вітер, крізь світло та темряву.
— Любий, прокидайся!
Макбет розплющив очі. Він лежав у ліжку. Мабуть, була ще ніч, бо в кімнаті панувала темрява. Але якась зерниста темрява, як на фото, щось на кшталт майже невловимої сірості, яка передує світанку.
— Нарешті! — засичала Леді йому у вухо. — Де ти був?
— Де? — здивувався Макбет, намагаючись вхопитися за останню скалку сну. — А хіба я був не тут?
— Твоє тіло — так, але я намагалася розбудити тебе кілька годин. Ти був як непритомний. Що ти зробив?
Макбет і досі намагався чіплятися за сон, але раптом розгубився: що за сон то був? Хороший чи кошмарний? Дункан… Він розслабився — і в темряві закружляли якісь образи.
— Твої зіниці, — сказала Леді, обхопивши його лице долонями. — Ти прийняв дурман, ось чому ти так довго спав.
Він поморщився й відвернувся — від неї і від світла.
— Так треба було.
— Але ж ти зробив оте?
— Оте?
Леді щосили струсонула його.
— Макбете, любий, відповідай мені! Ти вчинив те, що мені обіцяв?
— Так! — простогнав він, провівши рукою по обличчю. — Ні, не знаю.
— Не знаєш?!
— Я бачу його перед собою, з нього стирчить кинджал, але не знаю, чи це справді сталося, чи просто мені примарилось.
— Отут на нічному столику лежить чистий кинджал. Після вбивства Дункана ти мав підкинути два кинджали охоронцям, кожному по одному.
— Так, пам’ятаю.
— А другий кинджал у них? Та опануй себе нарешті!
— «Прокиньтесь! Макбет вбиває сплячих»!
— Що?!
— Це він так сказав. Або мені примарилось, що сказав.
— Тоді треба піти й перевірити.
Макбет заплющив очі й спробував заснути. Може, уві сні він побачить, що сталося. І тоді не доведеться йти й перевіряти. Але сон прослизнув крізь пальці. Розплющивши очі, побачив, як Леді стоїть, притулившись вухом до стіни.
— Вони й досі хропуть. Ходімо! — сказала вона, схопивши кинджал з нічного столика.
Макбет набрав повні груди повітря. Невдовзі настане день з його викривальним світлом. Він різко звісив ноги з ліжка і побачив, що повністю вдягнений.
Вони вийшли в коридор. Не чутно ані звуку. Ті, хто залишався ночувати в «Інвернессі», зазвичай прокидалися пізно.
Леді відімкнула кімнату охоронців, і вони з Макбетом увійшли. Охоронці спали в кріслах. Але кинджалів ніде не було, не видно було й крові на їхніх костюмах і сорочках, як мало би бути за планом.