— Як діти? Їм подобається у Файфі?
— У Файфі подобається всім.
— Дункан і досі не відповідає, сер.
— Дякую, Джеку. Спробуй іще раз. Сьогодні вранці багато людей прокинуться з важкою головою.
Дафф поставив свою чашку.
— Макбете, мабуть я спершу його розбуджу, а потім уже поп’ю кави — на дорогу.
— Я піду з тобою. Його номер поруч із нашим, — промовив Макбет, відсьорбнувши кави. І пролив трохи на руку й рукав піджака. — Ой! Ти маєш паперового рушника, Джеку?
— Зараз подам!
— Стривай, Даффе! Дякую, Джеку! Ось і все. А тепер ходімо.
Вони вирушили нагору.
— Ти що — ногу пошкодив? — спитав Дафф.
— Ні, а що?
— Ніколи не бачив, щоб ти так повільно сходами піднімався.
— Та хтозна, може, справді розтягнув м’яз на нозі, переслідуючи «вершників».
— Г-м-м…
— До речі, як тобі спалося?
— Погано, — відповів Дафф. — Була жахлива ніч. Грім, блискавки, і лило, ніби з відра.
— Так, дійсно жахлива ніч.
— Отже, ти теж не спав?
— Та ні, спав…
Дафф обернувся й поглянув на нього в упор.
— …після того, як буревій ущух, — завершив фразу Макбет. — Ось і прийшли.
Дафф постукав у двері. Почекав і постукав знову. Взявся за ручку. Двері виявилися замкненими. І в нього виникло відчуття, ніби щось не так, як мало бути.
— Маєте універсальний ключ?
— Піду у Джека спитаю, — відповів Макбет.
— Джеку! — гукнув Дафф. А потім гукнув іще раз, набравши повні легені повітря: — Джеку!
За кілька секунд над краєм сходів показалася голова чергового.
— Слухаю, сер!
— У тебе є універсальний ключ?
— Так, сер.
— Ходи сюди й негайно відімкни двері.
Черговий підбіг до них короткими крочками, понишпорив у кишені, вийняв ключа, встромив у замкову щілину і крутнув.
Дафф відчинив двері.
І всі враз заціпеніли, витріщившись на побачене. Першим озвався черговий.
— Чорт забирай, оце такої!
Макбет уп’яв очі у страшну картину, відчуваючи, як поріг дверей тисне йому в підошви, і раптом почув, як Дафф розтрощив скляну перетинку пожежної сигналізації, що тієї ж миті заверещала.
Леді витягла кинджал з шиї Дункана і штрикнула його ще й з лівого боку. Пістолета на ковдрі вже не було. Все ж решта залишилося без змін.
— Джеку! — гаркнув Дафф, перекрикуючи вереск сигналізації. — Виганяй усіх з номерів і збирай внизу біля реєстратури. Про те, що побачив, ані слова, зрозумів?
— 3-з-зрозумів, сер.
Двері в коридорі порозчинялися. З найближчих виглянула Леді — босоніж і в нічній сорочці.
— Що сталося, любий? Пожежа?
Вона добре грала свою роль. Все йшло за планом. Макбет почувався так, ніби й досі був у зоні. Відчув тієї ж миті, тієї ж секунди, що, попри позірний хаос і метушню, все йшло так, як слід. Наразі і він, і його кохана були абсолютно невразливими, повністю контролювали все — і місто, і фортуну, і орбіти зірок. Йому здалося, що кайф, який він відчув, був сильнішим за все те, що міг йому запропонувати Геката.
— Куди, в біса, поділися його охоронці?! — розлючено скрикнув Дафф. Макбет з Леді розраховували, що в ролі свідка опиниться не Дафф, а хтось із ошелешених та перепуджених гостей, яких вони розмістили в сусідніх кімнатах, — наприклад, Малкольм. Але Дафф уже був тут, і його присутність ігнорувати було неможливо.
— Мерщій сюди, люба! І ти, Даффе!
Заштовхавши їх обох у Дунканів номер, Макбет зачинив двері і витяг із кобури табельний пістолет.
— А тепер слухайте уважно. Двері були замкнені, і слідів злому немає. Єдиний, у кого є універсальний ключ, — це Джек…
— І я, — додала Леді. — Принаймні він у мене має бути…
— Окрім універсального ключа є ще одна можливість, — сказав Макбет, вказуючи на двері сусідньої кімнати.
— Його особисті охоронці? — жахнулась Леді, прикривши долонею рота.
Макбет звів курок.
— Піду перевірю.
— Я з тобою, — сказав Дафф.
— Ні, ти не підеш, — відрізав Макбет наказовим тоном. — Це моя справа, а не твоя.
— А я зроблю так, як…
— Ви зробите так, як я вам наказую, інспекторе Даффе.
На обличчі Даффа з’явився подив. Потім до нього поволі дійшло: начальник відділу боротьби з організованою злочинністю був вищий рангом за начальника відділу вбивств.
— Подбай про Леді, добре, Даффе?
Не чекаючи на відповідь, Макбет увійшов до кімнати охоронців і зачинив за собою двері. Ті й досі спали у своїх кріслах. Один з них щось невдоволено пробурмотів — мабуть, пронизливий вереск сигналізації все ж таки пробивався крізь важку ковдру дурману.