Макбет ляснув його по щоці тильним боком долоні.
Одне око розплющилося, і погляд охоронця, попливши кімнатою, нарешті зупинився на Макбеті, поволі фіксуючи обриси його фігури.
Андріанов побачив, що його чорний піджак і біла сорочка закривавлені, а потім відчув, що дечого бракує — ваги пістолета у кобурі. Він засунув руку в кобуру під піджаком, і пальці замість табельного зброї намацали гостру сталь, а на ній — щось липке… Охоронець витяг руку й поглянув на неї. Кров? Може, це йому сниться? Андріанов простогнав, і частина його мозку запеленгувала якісь коливання, інтерпретуючи їх як сигнали небезпеки. Охоронець відчайдушно намагаючись опанувати себе, мимовільно озирнувся і на підлозі біля крісла, в якому розвалився, побачив свій пістолет. А потім побачив іще одного пістолета — біля крісла, в якому спав його напарник.
— Що таке…? — промимрив Андріанов, вдивляючись у дуло пістолета, націленого на нього чоловіком, який стояв навпроти.
— Поліція! — вигукнув чоловік. То був Макбет. Новий начальник… начальник як його там… — Тримайте свої пістолети так, щоб я їх бачив, інакше стрілятиму!
Андріанов отетеріло закліпав очима. Чому здається, ніби його засмоктала трясовина? Може, він щось не те випив чи з’їв?
— Не цілься в мене! — заволав Макбет. — Не…
Внутрішній голос підказував Андріанову, що краще не намагатися підняти свого пістолета з підлоги й сидіти не рипаючись. Тоді чоловік, який стоїть перед ним, не стрілятиме. Але це не допомогло. Напевне, всі ті години, дні та роки служби в охороні виробили в ньому інстинкт, реакцію, яка вже не залежала від його власної волі — інстинкт захищати іншу людину, не думаючи про власне життя. А може, він був таким від народження і саме тому пішов на цю роботу.
Андріанов потягнувся було за своїм пістолетом, але його життя й думки перервала куля, що продірявила його чоло, мозок та спинку крісла і зупинилася, лише зустрівши на своєму шляху стіну з золотистими парчевими шпалерами, які Леді придбала в Парижі за грубенькі гроші. Від гуркоту пострілу тіло його напарника конвульсивно сіпнулося, але він так і не встиг прийти до тями, бо теж отримав кулю в чоло.
Коли пролунав перший постріл, Дафф кинувся до дверей.
Та Леді затримала його.
— Він сказав, що ти…
Та коли почувся другий постріл, Дафф вирвався з її чіпкої хватки, рвонув двері і вломився до кімнати. І зупинився посередині, озираючись. Двоє чоловіків лежали кожен у своєму кріслі, і в кожного на лобі зяяло третє око.
— «Вершники-вікінги», — мовив Макбет, ховаючи свого задимленого пістолета в кобуру. — Все це, вочевидь, влаштував Свено.
В коридорі кричали й гепали у двері.
— Піди, впусти їх, — сказав Макбет.
Дафф зробив, як йому наказали.
— Що тут сталося? — спитав засапаний Малкольм. — Господи Ісусе, невже вони…? А хто їх…?
— Я, — відповів Макбет.
— Вони намагалися застосувати зброю, — пояснив Дафф.
Очі Малкольма отетеріло забігали від Даффа до Макбета.
— Проти кого? Проти тебе? Чому?
— Бо я збирався їх заарештувати, — пояснив Макбет.
— За що? — спитав Леннокс.
— За вбивство.
— Сер, — мовив Дафф, дивлячись на Малкольма. — На жаль, у нас погана новина.
Він побачив, як звузилися очі Малкольма за квадратними лінзами окулярів, як він трохи подався вперед і нагнувся, наче боксер, що приготувався отримати удар, іще не побачивши руху супротивника, але вже інстинктивно його відчувши. Всі обернулись до постаті, яка з’явилась на порозі прилеглої кімнати.
— Старший комісар загинув, — сказала Леді. — Його зарізали уві сні.
Почувши останню фразу, Дафф мимовільно повернувся до Макбета. І не тому, що почув те, що й так уже знав, а тому, що ця фраза була відлунням сказаного одного ранку в сиротинці багато років тому.
На коротку мить вони зустрілися поглядами — і негайно відвернулись.
Частина друга
10
Того ранку, коли старшого комісара Дункана знайшли мертвим у ліжку в казино «Інвернесс», Леді вже вдруге за історію цього закладу негайно розпорядилася очистити його від клієнтів і повісити на парадному вході вивіску «Зачинено».
Приїхала Кетнесс, зібрала всіх криміналістів, яких тільки змогла, і наказала перекрити весь другий поверх.
Усі решта полісменів, які ночували в казино, зібралися за столом для рулетки в порожній ігровій кімнаті.
Дафф поглянув на заступника старшого комісара Малкольма. Той зняв окуляри — мабуть, щоб їх протерти, але натомість уп’явся очима у шматочок зеленої повсті, неначе в ньому крилися відповіді на всі запитання. Малкольм був найстаршим за рангом з присутніх полісменів, і Дафф час від часу ставив собі питання: а чи не через те Малкольм так сильно змарнів і зсутулився, що, будучи чистим бюрократом, опинився в оточенні людей з практичним досвідом поліцейської роботи. Він відчув всю непевність своєї теперішньої позиції, і тому ходив, мимоволі нахиляючись вперед, ніби прислухаючись до чиєїсь поради чи натяку, кинутих пошепки. І, мабуть, хворобливо-сіруватий колір обличчя мав не через випите напередодні, а тому, що раптом відчув відповідальність виконувача обов’язків старшого комісара.