— Я нічого не припускаю, але Дункан визначив, що максимальним пріоритетом має стати полювання на Гекату, і це, як відомо, широко обговорюється, тому для Гекати будь-який наступник Дункана був би більш прийнятним.
— Особливо, якщо на його наступника Геката матиме важелі впливу, — зауважив Дафф. Але, негайно усвідомивши, що його слова можуть сприйматися як натяк, досадливо заплющив очі і додав: — Перепрошую, я не мав на увазі…
— Та все нормально, — відказав Малкольм. — У своєму колі ми можемо думати й висловлюватися вільно, тим паче що ваш висновок випливає з моїх слів. Геката гадає, що йому тепер буде легше, ніж за Дункана. Тому продемонструймо, як він помиляється. — Говорячи це, Малкольм пересунув усі фішки на чорне поле. — Отже, нашою робочою версією є Геката, але сподіваймося, що на шосту годину ми вже знатимемо більше. А тепер — за роботу.
Банко відчув, як сон відпускає його. Як видіння відпускає його. Як його відпускає Віра. Він заблимав очима. Може, його розбудили церковні дзвони? Ні. В кімнаті хтось був.
Хтось сидів біля вікна, дивлячись на фото в рамці, а потім спитав:
— Як тобі на похмілля? Важко?
— Макбете, ти? А як ти…
— Флінс мене впустив. Бачу, він зайняв мою кімнату. Навіть туфлі гостроносі привласнив — ті, що ти мені колись купив.
— Котра година?
— А я гадав, що гостроносі туфлі вже давно вийшли з моди.
— Саме тому ти їх тут і залишив. Але Флінс носитиме будь-що, знаючи, що колись воно належало тобі.
— Скрізь книги та навчальні посібники. Він — хлопець працьовитий і сумлінний, має саме той настрій, який потрібен для того, щоб пробитися нагору.
— Так, і він туди проб’ється.
— Але ж ми знаємо, що цього не завжди достатньо, аби дістатися верхнього щабля. Таких, хто цього прагне, багато, тому виникає питання слушної нагоди. Питання наявності навичок і сміливості, щоб завдати удару саме тоді, коли така нагода з’явиться. Ти пам’ятаєш, хто зробив цей знімок?
Макбет підняв фото. Флінс та Банко під засохлою яблунею. На них падала тінь фотографа.
— Пам’ятаю. Цей знімок зробив ти. А що тобі, власне, треба? — спитав Банко, потерши руками обличчя. Макбет мав рацію: похмільний синдром відчувався, і вельми сильно.
— Дункан загинув.
Руки Банко впали на ковдру.
— Що ти сказав?
— Його вбили охоронці ударами ножа в шию, коли він ночував у «Інвернессі» минулої ночі.
Банко відчув, як до горла підкотилася нудота, і йому довелося кілька разів глибоко вдихнути, щоб не виригати.
— От і маємо нагоду, — сказав Макбет. — Себто маємо роздоріжжя. Один шлях веде до пекла, а другий — до раю. Я прийшов спитати, який із них ти обереш.
— Ти про що?
— Мені потрібно знати, чи підеш ти за мною.
— Я вже дав відповідь на це запитання. Ось вона: так.
Макбет повернувся до нього. Усміхнувся.
— А чи можеш ти сказати «так», не питаючи, куди ми прийдемо — до раю чи до пекла?
Його обличчя було блідим, а зіниці — ненормально звуженими. Мабуть, це через різке вранішнє світло, бо, якби Банко не знав Макбета, міг би запідозрити, що той знову підсів на дурман. Але тієї миті, коли він вже хотів був відштовхнути від себе цю думку, здогадка обрушилася на нього, наче крижаний душ.
— Так це ти? — спитав Банко. — Це ти його вбив?
Макбет схилив голову набік і пильно поглянув на Банко. Поглянув так, як придивляються до парашута перед стрибком, або до жінки, яку хочуть поцілувати вперше.
— Так, — відповів він. — Це я вбив Дункана.
Банко стало важко дихати. Він міцно-міцно заплющив очі. Сподіваючись, що, коли знову розплющить їх, то і Макбет, і оте враз щезнуть.
— І що тепер?
— А тепер мені треба вбити Малкольма, — почувся голос Макбета. — Тобто вбити Малкольма доведеться тобі.
Банко розплющив очі.
— Заради мене, — додав Макбет. — І заради мого кронпринца Флінса.
11
Банко сидів у скупому світлі льоху, прислухаючись, як Флінс крокує нагорі туди-сюди. Хлопцю явно хотілося піти погуляти. Зустрітися з друзями. Може — з дівчиною. Це пішло б йому на користь.
Банко пропустив ланцюг крізь пальці.
Він сказав Макбету «так». Чому? Чому перетнув межу так легко? Може, тому, що Макбет пообіцяв діяти від імені народу, для народу й разом із народом, діяти так, як ніколи не зміг би представник аристократичної верстви на кшталт Малкольма? Ні, не тому. А тому, що просто неможливо сказати «ні», коли йдеться про сина. Особливо, коли йдеться про двох синів.