— Якби я хотів убити вас, то давно б уже це зробив, сер.
Малкольм кивнув. Щось в інтонації Банко підказувало йому, що цей фізично слабший і значно старший чоловік справді міг би убити його голими руками, якби захотів.
— І куди ж ми ідемо?
— До контейнерного порту, сер.
— А чому не додому до…
— Невже ви збираєтеся втягнути свою сім’ю в цю халепу, сер? Я все поясню, коли приїдемо. Рушайте. А я тим часом ляжу на сидіння. Буде краще, якщо мене ніхто не бачитиме й не здогадається, що вас уже поінформували.
Малкольм виїхав із гаража, кивнув охоронцю, той підняв шлагбаум — і авто знову потрапило під дощ.
— У мене сьогодні нарада…
— Про це потурбуються.
— А прес-конференція?
— Про це також потурбуються. Зараз ви маєте думати лише про себе. І про вашу доньку.
— Про Джулію? — Тепер Малкольм нарешті відчув панічний страх.
— Про неї також потурбуються, сер. Ви просто кермуйте, і все. Невдовзі ми приїдемо.
— І що ми там будемо робити?
— Саме те, що треба.
За п’ять хвилин вони заїхали у ворота контейнерної гавані, що вже кілька років не замикались, оскільки всі спроби не пускати до порту безхатьків та крадіїв призводили лише до розтрощеної огорожі та зламаних замків. Була неділя, і причал був порожнім.
— Зупиніть машину за отим сараєм.
Малкольм зробив, як було сказано, зупинившись позаду салону «Вольво».
— Підпишіть оце, — сказав Банко, подаючи папір і ручку між передніми сидіннями.
— Що це? — спитав Малкольм.
— Кілька рядків, надрукованих на вашій друкарській машинці, — відповів Банко. — Прочитайте вголос.
— «Вершники-вікінги» погрожували вбити мою доньку…, — прочитав Малкольм і зупинився.
— Продовжуйте, — мовив Банко.
Малкольм прокашлявся.
— …Джулію, якщо я не допоможу їм убити старшого комісара, — прочитав він. — Але тепер вони мають на мене зачіпку і вимагають нових послуг. Я усвідомлюю, що, допоки житиму, існуватиме загроза життю моєї доньки. Саме через це і через сором за скоєне я вирішив утопитись.
— Фактично, це правда, — сказав Банко. — Тільки підпис під цим листом може врятувати твою доньку.
Малкольм обернувся до Банко. І зустрівся поглядом з дулом пістолета, який той тримав в обтягненій рукавичкою руці.
— Ніхто не збирався влаштовувати замах на моє життя. Ти збрехав.
— І так, і ні, — відповів Банко.
— Ти заманив мене сюди, аби вбити і скинути в канал.
— Ти втопишся сам, як і сказано в цьому листі.
— А з якого дива я мушу топитись?
— Бо альтернатива така: зараз я вистрілю тобі в голову й відвезу додому, і в такому разі передсмертний лист матиме інший вигляд, — відповів Банко, передаючи йому ще один аркуш паперу. — Тут змінена лише кінцівка.
— «… що допоки ми з донькою живі, загроза її життю зберігатиметься завжди. Саме тому я вирішив вкоротити нам віку, щоб позбавити її сорому за те, що скоїв, і необхідності жити в безперервному страху».
Малкольм закліпав очима. Він розумів слова, вони мали сенс, але йому все одно довелося перечитати листа ще раз.
— А тепер підпишися, Малкольме, — порадив Банко, і його голос прозвучав майже заспокійливо.
Малкольм заплющив очі. В авто було так тихо, що він почув, як риплять пружини курка в пістолеті, який націлив на нього Банко. Потім він розплющив очі, взяв ручку й підписав першого листа. На задньому сидінні почулося торохтіння металу.
— Ось, візьми, — звелів Банко. — Обмотай себе довкола талії під піджаком.
Малкольм окинув поглядом ланцюг, який простягнув йому Банко. Такі ланцюги чіпляють на колеса авто під час ожеледиці. Це що — грузило?
Він узяв ланцюг і обмотав його довкола талії, тоді як його мозок похапливо шукав вихід із ситуації.
— Дай погляну.
Банко нахилився, затягуючи ланцюг. А потім з’єднав обидва кінці навісним замком і клацнув, замикаючи його. На пасажирське сидіння поклав листа, а поверх нього — ключа, який, здогадався Малкольм, був ключем від навісного замка.
— Ходімо.
Вони вийшли з авто. Підштовхуючи Малкольма своїм пістолетом. Банко повів його краєм причалу вздовж вузького каналу, який тягнувся від основної пристані. Обабіч каналу стінами стояли контейнери. Навіть якби хтось і з’явився на причалі, то він все одно не побачив би Малкольма й Банко.
— Зупинись, — наказав Банко.
Малкольм поглянув на море — пласке, притиснуте важкими краплями проливного дощу. Потім опустив погляд на маслянисту зелено-чорну воду, повернувся до моря спиною й уп’явся очима в Банко.