— А з практичної?
— З практичної… — Макбет на мить замовк. Швидко глянув на свій аркуш. Облизав губи. — Ми є групою досвідчених керівників підрозділів, які вже перебрали на себе керівництво, і я не побоюся сказати, що ми вже володіємо ситуацією і взяли її під контроль. Я також не побоюся сказати, що для того, аби досягти рівня Дункана, нам знадобиться певний час. Дункан був провидцем, героєм, який загинув у битві з силами зла, силами, які вважають, що сьогодні вони перемогли. — Він міцно стиснув пальцями трибуну й подався вперед. — Але вони досягли лише одного: нам тільки додалося рішучості, і ми переконані в тому, що ця програна битва стане початком наступу, що приведе до остаточної перемоги сил добра. Перемоги справедливості й безпеки. Ця перемога забезпечить нам можливість відродити наше місто, повернути йому процвітання й заможність. Але ми не зможемо зробити це самотужки. Для втілення задуманого нам потрібна ваша довіра й довіра всього міста. Якщо ми її забезпечимо, то ту роботу, яку розпочав старший комісар Дункан, буде продовжено. І я, — Макбет підняв руку, наче присягаючись, — хотів би запевнити особисто, що ми не зупинимося, допоки не досягнемо цілей, які Дункан визначив для нашого міста і для всіх його мешканців.
Макбет відпустив трибуну й випрямився. Поглянув на обличчя, які розпливлися перед ним морем очей та розкритих ротів. Ні, він вже не боявся. Він побачив ефект, який справила його промова, і продовжував смакувати свої слова. Слова Леді. Під час промови він подався вперед саме в потрібний момент. Це вона навчила його перед дзеркалом, пояснивши, що агресивна міміка й жестикуляція створює враження спонтанного спалаху емоцій і прагнення до боротьби, що так звана «мова тіла» є важливішою за слова, бо вона впливає безпосередньо на душу, оминаючи мозок.
— Наступна прес-конференція відбудеться завтра об одинадцятій ранку тут, у круглому залі. Дякую.
Макбет зібрав свої папери, а в залі почувся стогін невдоволення, який швидко переріс у шквал протестів та запитань. Макбет пильно вглядався в публіку. Йому захотілося залишитись на подіумі ще на кілька секунд. В останню мить він заледве стримав мимовільну усмішку.
«Чорт забирай, він схожий на капітана корабля, — подумав Дафф, сидячи у першому ряду. — Капітана, який безстрашно вдивляється в буремне море. Хтось його цього навчив. Це не той Макбет, якого я знаю. Точніше, знав».
Макбет стримано кивнув, упевненим кроком зійшов з подіуму і зник за дверима, які відчинила й притримала Прісцилла.
— Ну, що скажеш, Ленноксе? — спитав Дафф, коли журналісти ще лементували й гукали позаду них, вимагаючи виходу на «біс».
— Я розчулений, — відповів рудоволосий інспектор. — І натхненний.
— Та отож. Це було більше схоже на передвиборчу промову, ніж на прес-конференцію.
— Можна тлумачити це так, а можна тлумачити і як розумний та відповідальний тактичний крок.
— Відповідальний? — пирхнув Дафф.
— І місто, і країна спираються на певні поняття. Поняття про те, що банкноти можна обміняти на золото, що наші лідери дбають про нас із тобою, а не про власне благо, про те, що злочинець має бути покараний. Якщо ми не віритимемо в ці поняття, в ці ідеї, то цивілізоване суспільство розпадеться за катастрофічно короткий час. А в ситуації, коли анархія гепає у двері, Макбет просто запевнив нас, що громадські інститути міста є цілими й неушкодженими. Це була промова, гідна видатного державного діяча.
— Або діячки.
— Гадаєш, то були слова Леді, а не Макбета?
— Жінки знаються на душах та серцях і відають, як до них звертатись. Бо наше серце — це жінка всередині нас. Навіть якщо мозок потужніший, більше розмовляє і вірить, що домівкою керує чоловік, а не дружина, рішення все одно ухвалює серце, ухвалює потайки. Промова торкається твого серця, і мозок радо біжить слідом. Повір мені, у Макбета цього немає, ця промова — її робота.
— Ну то й що? Нам усім потрібен натхненник, наша краща половина. Допоки результат буде таким, як нам потрібно, неважливо, хто за ним стоїть, нехай хоч сам чорт із рогами. Ти що, заздриш Макбетові, Даффе?
— Заздрю? — пирхнув Дафф. — 3 якого це дива? Він виглядає й говорить, мов справжній лідер, та й поводиться, як справжній лідер, тому, вочевидь, усім буде краще, якщо керівником буде він, а не хтось інший.
Позаду них заскреготіли по підлозі стільці. Макбет «на біс» не вийшов, а в журналістів спливав крайній термін подання матеріалу.
За годину мала настати північ. Буревій ущух, але вітер і досі гнав вулицями сміття та уламки, які залишив по собі шторм. Стиснене і прискорене коридорами та вестибюлями, сире північно-західне повітря, гуляючи центральним вокзалом, промчало повз пакунок під стіною, за кілька метрів від якого стояв чоловік із затуленими шарфом ротом і носом.