До нього підійшла Стрега.
— Боїшся, що тебе впізнають, Макбете?
— Т-с-с, не називай мене на ім’я. Цього вечора я виголосив промову, і, на жаль, моя персона втратила анонімність.
— Я бачила твій виступ у випуску вечірніх новин і повірила майже всьому, що ти сказав. Утім, вродливі обличчя завжди справляли на мене сильне враження.
— А як тобі вдається приходити сюди тієї ж миті, коли тут з’являюсь я, га?
Стрега посміхнулась.
— Вариво?
— А ти не маєш чогось іншого? Спіду? Або кокаїну? Від варива мене почали мучити видіння й кошмари.
— Кошмари спричинив шторм, Макбете, а не вариво. Особисто я від цього дурману тримаюсь подалі, але мені наснилося, що всі собаки в нашому місті показились. Що вони нападали один на одного із запіненими пащеками. І пожирали один одного живцем. Я вся спітніла, а коли прокинулася, то полегшено зітхнула.
Макбет показав на пакунок, що лежав у коридорі.
— Отам лежить твій сон.
— Що це?
— Труп напівз’їденого пса, невже не бачиш?
— Мабуть, у тебе знову галюцинації, Макбете. Ось, візьми. — Стрега поклала йому в руку маленький пакет. — Це вариво. Зараз не час божеволіти, Макбете. Не забувай, що шлях — прямий, а веде він тільки вперед.
Коли Макбет пройшов повз «Берту», швидко перетнувши безлюдний майдан Робітників, і досяг освітленого фасаду казино «Інвернесс», він побачив постать, що маячила в темряві під дощем. Наблизившись, з подивом констатував, що то Банко.
— Що ти тут робиш? — спитав Макбет.
— На тебе чекаю, — відповів Банко.
— Між «Бертою» та казино, де навіть нема куди від дощу сховатися?
— Я не зміг ухвалити рішення, — мовив Банко.
— Яким шляхом піти?
— Що робити з Малкольмом.
— Хочеш сказати, що ти не зміг начепити на нього ланцюг?
— Що?
— Водолази й досі не виявили тіла. Якщо на ньому не було грузила, то його могло віднести течією.
— Не в цьому річ.
— А в чому? Ходімо до казино, щоб не стовбичити тут, мерзнучи під холодним дощем.
— Мені вже запізно. Я так промерз, що, схоже, холод пробрався навіть у серце. Я стовбичив тут, бо біля казино повно журналістів. Вони чекають на тебе, нового старшого комісара.
— Тоді давай все швидко обговоримо зараз. Кажи, що сталось?
— Я здер шкуру з кота в інший спосіб. І тобі нема чого боятись. Малкольм зник назавжди й ніколи не повернеться. А якщо повернеться, то й гадки не матиме про ту роль, яку ти відіграв у цій справі. Він гадає, що за всім цим стоїть Геката.
— Що ти хочеш сказати? Малкольм живий?!
Банко здригнувся.
— Малкольм гадає, що мною маніпулює Геката і що це я вплинув на охоронців Дункана. Я розумію, що це — не те, про що ми домовлялись. Але я розв’язав нашу проблему і зберіг життя добрій людині.
— А де Малкольм зараз?
— Щез.
— Куди?
— Я відвіз його до аеропорту й посадив на літак до столиці. А звідти він вирушить за кордон. Він знає: якщо спробує з кимось поспілкуватися або дасть знати, що живий, то його донька Джулія буде ліквідована негайно. Малкольм — батько, Макбете. А я знаю, що таке бути батьком. Він ніколи не ризикне життям своєї доньки. Ніколи. Він радше погодиться на те, щоб наше місто зійшло на пси. Повір мені, навіть якщо Малкольму доведеться потерпати від голоду та холоду, прокидаючись щоранку одиноким та загризеним блохами на горищі, яке продувається всіма вітрами, то він все одно дякуватиме творцеві та благатиме його подарувати Джулії хоча б іще один день життя на цьому світі.
Макбет підняв руку і раптом помітив в очах Банко те, що бачив до того лише один раз. Жодного разу йому не доводилося бачити це під час операцій проти озброєних відчайдухів та психів, які брали в заручники дітей. Ані тоді, коли Банко сміливо виступив проти суперника, який був більшим, дужчим і міг би легко його здолати (що потім і сталось). Цей вираз Макбет бачив на обличчі Банко лише раз, коли той повернувся додому після відвідин Віри у шпиталі, де дізнався результати останніх аналізів. То був страх. Чистий і неприхований страх. Саме тому Макбет і запідозрив, що боявся Банко не за себе.
— Дякую, — сказав Макбет, поклавши важку руку на плече Банко. — Дякую, мій любий друже, за те, що ти проявив доброту там, де я не зміг. Я гадав, що одна людина буде невеликою жертвою заради такої величної мети, як наша. Але ти маєш рацію: наше місто дійсно може зійти на пси, якщо добрі люди помиратимуть даремно. Цю людину можна і треба було врятувати. І, можливо, ти врятував нас обох від пекла, в якому ми опинилися б через такий аж надто жорстокий вчинок.