— Я дуже радий, що ти розумієш це саме так, — вигукнув Банко, і Макбет відчув, як розслабилися під його рукою тремтливі м’язи Банкового плеча.
— Йди додому та лягай спати, Банко. І передай вітання Флінсу.
— Неодмінно. Добраніч.
Макбет задумливо перетнув майдан. «Іноді добрі люди справді помирають даремно, — подумав він. — А інколи — недаремно, бо цього потребують обставини». Він ступив у світло, яке падало з казино, і проігнорував журналістів, що напустилися на нього із запитаннями про Малкольма, про охоронців Дункана, а також про те, чи це дійсно він застрелив їх обох.
Усередині його зустріла Леді.
— По телебаченню транслювали всю прес-конференцію у прямому ефірі, і ти мав просто фантастичний вигляд, — сказала вона, обіймаючи Макбета. Він теж притиснув її до себе й не відпускав, тримаючи доти, доки не відчув, як до його тіла повертається тепло. Відчув, як чудесні електричні потічки побігли спиною, коли вона торкнулася губами його вуха й прошепотіла: «Мій старший комісаре…»
Він — вдома. Разом із нею. Удвох. Саме цього, так, саме цього він хотів. «Але мусиш це заслужити, щоб мати. Так ведеться у цьому світі, — сказав Макбет самому собі. А потім додав: — І в тому світі також».
— Це ти?
Дафф обернувся на порозі до дитячої кімнати, звідки долинув здивований голос. В одвірку стояла тремтяча Мередіт у нічній сорочці, схрестивши на грудях руки.
— Заскочив ненадовго, — прошепотів він. — Не хотів тебе будити. А чому Юен не спить у своїй кімнаті? — Дафф кивнув на сина, який лежав, скрутившись клубочком, біля своєї дорослішої сестри.
Мередіт зітхнула.
— Він перебирається до Емілі, коли не може заснути. Я гадала, що ти заночуєш у місті, бо треба розслідувати оте жахливе вбивство.
— Так, так. Але мені довелося ненадовго втекти. Перевдягнутися в чисте. Переконатися, що ви живі-здорові. Хотів би поспати годину-дві в кімнаті для гостей, а потім — знову на роботу.
— Гаразд, я застелю розкладачку. Їсти хочеш?
— Я не голодний. Коли прокинуся, з’їм бутерброд.
— Можу приготувати тобі такий-сякий сніданок. Я все одно не засну.
— Краще поспи, Мередіт. Я ще трохи посиджу, а потім теж ляжу спати.
— Як хочеш. — Мередіт так і стояла в одвірку зі схрещеними на грудях руками, дивлячись на нього, але в темряві не було видно її очей. Потім вона обернулася й пішла.
13
— Але я хочу знати — чому? — спитав Дафф, поставивши лікті на стіл і підперши руками підборіддя. — Чому Андріанов та Геннесі не втекли? Чому двоє зрадливих охоронців спершу вбивають свого шефа, а потім вмощуються спати в сусідній кімнаті, вимазані кров’ю і маючи проти себе цілу купу доказів? Нумо, ви ж детективи, невже не маєте жодних припущень?
Дафф окинув поглядом підлеглих. Перед ним сиділи кілька з дванадцяти детективів відділу вбивств та лише один із них розкрив рота — щоб позіхнути. Нарада проходила в понеділок уранці, тож, можливо, саме через це вони були такими некомунікабельними, відстороненими, не в гуморі? Ні. Ці обличчя матимуть такий вигляд, поки хтось не висуне ймовірну версію й не візьме ситуацію під контроль. Відділ убивств неспроста залишався без формального керівника протягом двох місяців після того, як Дункан поставив перед його колишнім начальником ультиматум: або той іде у відставку, або розпочнеться внутрішнє розслідування щодо його ймовірної корумпованості. Претендентів з відповідною кваліфікацією не знайшлось. За правління Кеннета цей відділ мав найнижчий у країні рівень розкриваності, і корупція була цьому не єдиною причиною.
Столичний відділ убивств забирав найкращі кадри, тоді як міському поліцейському управлінню діставалися лише нікчеми — апатичні та недієздатні.
«Маємо кардинально змінити ситуацію, — якось мовив Дункан. — Успіх чи невдача відділу вбивств значною мірою визначатиме довіру людей до поліції. Саме тому я призначаю керувати розслідуваннями одного з наших найкращих працівників — вас, Даффе».
Дункан добре вмів подати своїм підлеглим погані новини в оптимістичній обгортці. Дафф досадливо простогнав. Перед ним лежала купа звітів, заледве вартих витраченого на них паперу — то були безглуздо-детальні результати опитування відвідувачів казино, ніби кальковані: ніхто не чув і не бачив нічого, крім пекельного шторму. Дафф розумів: мовчання за столом могло означати, що підлеглі бояться розгнівати начальника, але йому було начхати. Це — не конкурс популярності, і якщо їх треба налякати, аби вони хоч щось зробили, то він не проти.