— Можна мені сказати? — почала Кетнесс.
— Прошу, інспекторе.
— Ваше запитання, можливо, й логічне, але людська психіка так не працює.
— Чому не працює? — не погодився Дафф. — Як на мене, то таке цілком могло статися. В здогадному самогубстві Малкольма є щось недоречне. Наш мозок завжди з великою точністю, виходячи з наявної інформації, зважує всі «за» і «проти», перш ніж прийняти беззаперечно логічне рішення.
— Якщо логіка є незаперечною, то чому ми, попри відсутність нової інформації, відчуваємо докори сумління?
— Докори сумління?
— Так, саме докори сумління, інспекторе Даффе, — мовила Кетнесс, дивлячись йому в очі. — Це відчуття є однією з людських рис, яка змушує нас шкодувати про зроблене і бажати повернути ситуацію навспак. Ми не можемо виключати можливості, що Малкольм почувався саме так.
Дафф похитав головою.
— Докори сумління — це ознака хвороби. Якось Ейнштейн сказав, що ознака безумства — це коли хтось двічі думає одну й ту саму думку, сподіваючись отримати інший результат.
— Вважаю, що це твердження Ейнштейна спростовується тим, що з плином часу ми робимо інші висновки з тих самих думок. Не тому, що змінилась інформація, а тому, що змінилася людина.
— Люди не міняються!
Дафф помітив, що детективи попрокидалися й уважно слухають їхню словесну перепалку. І, мабуть, починають підозрювати, що в цьому обміні кпинами йшлося не лише про смерть Малкольма.
— Може, Малкольм змінився, — сказала Кетнесс. — Можливо, його змінила смерть Дункана. Цього не можна виключати.
— Як не можна виключати й тієї можливості, що він залишив передсмертну записку, викинув у воду свого поліцейського жетона й накивав п’ятами, — зазначив Дафф. — З огляду на людські риси і таке інше.
Двері відчинились. То був полісмен з наркотичного відділу.
— Вас до телефону, інспекторе Даффе. Якийсь чоловік каже, що йдеться про Малкольма і що це терміново. Каже, що бажає поговорити лише з вами.
Леді стояла посеред спальні, дивлячись на чоловіка, який спав у її ліжку. В їхньому ліжку. Була дев’ята з гаком, вона вже давно встигла поснідати, але тіло під шовковою ковдрою й досі не подавало ознак життя.
Вона сіла на край ліжка, погладила Макбетові щоку, посмикала густі кучері й потрясла за плече. Між повіками Макбета блиснула білява смужка.
— Старший комісаре, прокидайтеся! У місті пожежа!
Вона розсміялась, а Макбет зі стогоном перекотився на бік спиною до неї.
— Котра година?
— Пізня.
— Мені наснилося, що сьогодні неділя.
— Ти задовго спав, як на мене.
— Так, через оте бісове…
— Що?
— Та нічого. Мені почулися штормові дзвони. Але потім здогадався, що то церковні дзвони. Які кличуть людей сповідатись і хреститись.
— Я просила тебе не вживати цього слова!
— Якого — «хреститись»?
— Макбете!
— Вибач.
— До прес-конференції лишилося дві години. І всі гадатимуть — що ж сталося з їхнім старшим комісаром?
Макбет рвучко сів у ліжку й звісив ноги на підлогу. Леді зупинила його, обхопила обличчя долонями й уважно придивилася. Зіниці звужені. Знову.
Вона прибрала з його лоба пасмо волосся.
— А ще сьогодні, нагадую, звана вечеря, — мовила вона, шукаючи додаткових ознак. — Ти ж не забув?
— А чи правильно ми робимо, влаштовуючи її одразу після смерті Дункана?
— Це вечеря, влаштована для налагодження зв’язків, а не бенкет. До того ж людям властиво харчуватися, милий.
— А хто прийде?
— Всі, кого я запросила. Мер. Дехто з твоїх колег. — Вона виявила сиву волосину, але швидко пропустила її поміж своїми довгими червоними нігтями. — Ми обговоримо застосування законодавства, яким регулюється діяльність гральних закладів. У сьогоднішній передовиці йшлося про те, що, вочевидь, «Обеліск» під вивіскою казино влаштував таємний бордель і тому його слід закрити.
— З того, що пише у своїй газеті твій знайомий головний редактор, мало користі, бо ту газету ніхто не читає.
— І то правда. Але нині моїм чоловіком є старший комісар поліції.
— Он як!
— Тобі не завадило б мати трохи більше сивого волосся. Начальникам воно личить. Сьогодні побалакаю зі своїм перукарем. Можливо, він спроможеться якось непомітно підфарбувати тобі скроні.
— Моїх скронь не видно.
— Так, не видно. Саме тому тобі слід підстригтися, щоб їх було видно.
— Нізащо!
— Мер Тортел може подумати, що місту потрібен старший комісар, схожий на дорослого чоловіка, а не на хлопця.
— А тобі не все одно, що він подумає?