— Запроси їх сюди на вечерю, — сказала вона. — І ми дізнаємося, що вони замислили.
— Тут і прикінчимо їх, еге ж?
— Ні-ні, досить убивств в «Інвернессі», ще одне може кинути на нас підозру, а також відлякати клієнтуру. Маємо зробити це по дорозі.
Макбет кивнув.
— Я попрошу Банко та Флінса приїхати автомобілем. Мовляв, пообіцяв декому, що вони підвезуть його після вечері додому. Я знаю точно, яким маршрутом Банко поїде, і якщо попрошу бути пунктуальним, то знатиму з точністю до хвилини, коли і в якому місці маршруту вони будуть. Знаєш, що, жінко моїх мрій?
«Так, знаю», — подумала Леді в обіймах Макбета, але все одно дозволила йому вимовити:
— Я кохаю тебе більше за все на цій землі та в небесах над нами.
Дафф знайшов хлопця, який сидів на швартовній тумбі скраєчку причалу. Дощ ненадовго вщух, і крізь шар білих хмар над ними пробивалося більше світла, ніж зазвичай. Але поодаль над рікою вже вишукувалися нові шеренги синювато-сірих хмар, готових рушити в наступ із новим поривом північно-західного вітру — цей наступ був єдиним, який можна безпомилково передбачити у цьому місті.
— Я — Дафф. Це ти телефонував про Малкольма?
— Шикарний шрам! — мовив хлопець, поправляючи пов’язку на оці. — Чув, що ти вже не є начальником наркотичного відділу?
— Ти казав, що це термінова справа.
— Усі справи термінові, пане наркобароне.
— Класне прізвисько. Мені подобається. Починай!
— Та ні, це ти починай.
— Ага, ось у чому полягає невідкладність справи! І коли ж має бути твоя наступна ін’єкція?
— Мала бути дві години тому. А якщо ця справа настільки важлива, що до мене приїхав сам бос власною персоною, то, гадаю, тобі доведеться заплатити не лише за наступну дозу, а й за десять наступних.
— Або інакше: я почекаю півгодини, і ти з радістю все мені розкажеш за півціни. А ще за півгодини це вже буде чверть ціни…
— Не заперечую, пане наркобароне, але питання в тому, хто з нас більше поспішає? Я прочитав про Малкольма в сьогоднішній ранковій газеті й упізнав його на фото. Він, типу, втопився. Велике, мовляв, цабе — заступник старшого комісара. Вкрай важлива справа.
— Давай, хлопче, розповідай, і я заплачу стільки, скільки тобі треба.
Одноокий хлопець тихо хихикнув.
— Вибачте, пане наркобароне, але я вже давно не довіряю лягавим. Утім, ось вам перша порція. Якось прокидаюсь я тут, трохи покунявши поміж рядами отих контейнерів, де можна безпечно нюхнути або вколотися й відпочити, не боячись, що тебе поб’ють чи пограбують. Сподіваюся, ви мене розумієте. Мене ніхто не бачить, зате я бачу його, Малкольма, на протилежному боці каналу. Ну як, пане наркобароне? Перша порція — безкоштовно, але за наступну маєте заплатити. Ну то що, продовжувати чи ні? — хихикнув хлопець.
— Не думаю, що мені це цікаво, — відповів Дафф. — Ми й так знаємо, що Малкольм тут був, бо знайшли його автомобіль.
— Але ви не знаєте того, що він тут був не один. Тим більше не знаєте, з ким він тут був.
Зі свого гіркого досвіду Дафф знав, що наркомани частіше брешуть, аніж кажуть правду, особливо тоді, коли сподіваються заробити на наступну порцію дурману. Але зазвичай не вигадують таких складних комбінацій, як зателефонувати до управління, вимагати розмови з одним із керівників, а потім чекати цілу годину під дощем без гарантії оплати.
— А ти хоч сам знаєш? — недовірливо спитав Дафф. — Знаєш того, хто з ним був?
— Так, мені доводилося бачити його раніше.
Дафф дістав свого гаманця. Видобув звідти купюри, порахував, і подав кілька з них хлопцеві.
— Я хотів був зателефонувати самому Макбету, — мовив одноокий, перераховуючи гроші. — Але потім мені спало на думку, що він не повірить, коли я скажу, хто то був.
— Ти знаєш ту людину особисто?
— Малкольм розмовляв з панібратом Макбета, — відповів хлопець. — 3 отим старим, сивим хлопом.
У Даффа від несподіванки аж подих перехопило.
— З Банко?
— Я не знаю, як його звати, але бачив його колись із Макбетом на вокзалі.
— І про що ж Малкольм та Банко говорили?
— Вони були надто далеко, і я не чув.
— А що… г-м-м… А хоч здогадатися можна було про тему їхньої розмови? Вони сміялись? Чи кричали сердито один на одного?