— Не можу сказати. Дощ барабанив по контейнерах, до того ж вони стояли до мене спинами. Схоже, вони сперечалися. Старий хлоп навіть трохи стрілялкою своєю порозмахував. Але потім усе вгамувалося, вони сіли у «вольво» й подалися геть. За кермом сидів сивочолий.
Дафф отетеріло почесав потилицю. Банко та Малкольм — змовники?
— Це надто багато, — мовив хлопець, повертаючи одну купюру.
Дафф ошелешено глянув на нього. Наркоман — і віддає решту? Він узяв купюру.
— Ти ж розповів мені це не заради грошей на наступну порцію дурі, я правильно розумію?
— Га?
— Ти сказав, ніби прочитав газету й одразу збагнув, що це важлива справа. І це справді так. Настільки важлива, що, якби ти зателефонував не до поліції, а якомусь журналісту, то отримав би вдесятеро більше грошей, аніж від мене. Тому це тебе або Геката підіслав для поширення фальшивої інформації, або ти маєш якісь власні плани.
— Ідіть ви в дупу, пане наркобароне.
Дафф схопив хлопця за комір і підняв його зі швартової тумби. Той був майже невагомим.
— Слухай-но сюди, — просичав Дафф, відвертаючись від хлопцевого смердючого подиху. — Я можу запроторити тебе за грати — побачимо, що ти заспіваєш, коли почнеться ломка і ти знатимеш, що протягом двох днів будеш із цією ломкою сам-на-сам. Або негайно скажеш мені, чому сюди прийшов. Маєш у своєму розпорядженні п’ять секунд. Чотири…
Хлопець люто вирячився на Даффа.
— Три…
— Ти, мусоре довбаний, пішов ти в сраку…
— Два…
— Моє око!
— Один…
— Я ж сказав — моє око!
— Що — твоє око?
— Я просто хотів допомогти вам спіймати чоловіка, який позбавив мене ока.
— Хто це був?
Хлопець пирхнув.
— Той самий, який вам — як шпичка в сраці. Ти що, не знаєш, хто за всім цим стоїть? У цьому місті є лише один чоловік, який може вбити старшого комісара й уникнути покарання, і це — Невидима Рука.
— Геката?
14
Макбет їхав сам-один брудною дорогою поміж старих фабрик. Звична сіра хмара висіла так низько над трубами, що не можна було сказати, які з них димилися, а які — ні, але деякі ворота мали таблички «зачинено» або були зв'язані ланцюгами, схожими на химерні краватки-метелики.
Прес-конференція минула безболісно. Безболісно, бо він був під таким кайфом, що жодного болю все одно не відчув би. Макбет зосередився на тому, що сів, відкинувшись на спинку крісла, а на питання замість нього відповідали Леннокс та Кетнесс. Звісно, крім тих питань, які поставили йому особисто і на які він давав стандартну відповідь «наразі ми не можемо це коментувати» з таким виглядом, наче інформації насправді вони мали дуже багато і ситуацію тримали під повним контролем. Спокій та впевненість. Він сподівався, що саме таке враження справив на репортерів. Виконувач обов’язків старшого комісара, який не дозволяє вплинути на себе довколишній істерії, а на верескливі вигуки журналістів «Народ має право знати!» лише посміхається — стримано й терпляче. Втім, Кайт, отой журналіст з гаркавим «р», зауважив у своїй радіопрограмі після прес-конференції, що виконувач обов’язків начальника поліції багато позіхав, мав знуджений вигляд і часто поглядав на годинника. Але нехай той Кайт іде під три чорти. В патрульному відділі добре знали, що старший комісар не нудиться, а займається справами, бо особисто зайшов до них і скерував патрулі із західної частини Першого району до східної частини Другого. Цей крок Макбет пояснив тим, що настав час патрулювати й ті райони, де живуть пересічні люди. Таким чином, він послав важливий сигнал: поліція не віддає перевагу районам, де мешкають люди грошовиті та впливові. І нехай Кайт казиться від люті, зате Банко, мабуть, дуже зрадів, отримавши запрошення на звану вечерю із вказівкою взяти з собою Флінса.
— Хлопцеві корисно звикати до компанії великих цабе, — пояснив Макбет. — Та й тобі вже слід визначитися зі своїми планами — стати чи то командиром спецназу, чи то начальником ВБОЗу, чи то моїм заступником.
— Кому — мені?
— Та не переймайся ти так, Банко. Просто візьми й добре подумай, ким хочеш бути.
Але Банко тільки пирхнув і головою похитав. Спокійно, як і зазвичай. Наче не плекав жодної лихої думки. Або не міг зізнатися самому собі, що плекає. Що ж, сьогодні ввечері зрадник зустрінеться зі своїм творцем і могильником.
Біля воріт клубу «вершників-вікінгів» нікого не було. Мабуть, у них забракло людей, щоб виставити охорону.
Макбет вийшов з авто й рушив до клубної кімнати. Зупинився на порозі, озирнувся. Дивно, але здавалося, наче минуло вже багато років відтоді, як він стояв тут разом із Даффом, оглядаючи цю саму кімнату. Довгого столу вже не було, а біля бару стояло троє чоловіків з відвислими черевцями в клубних шкірянках, а також дві жінки з високими грудьми. Одна з них тримала на руках немовля, яке крутилося на мускулистій материній руці з татуюванням «Шон».