— Коліне, а хіба це не…
— Так, це він, — басовито мовив повністю лисий чоловік з моржевими вусами. — Це той, що поранив Шона.
Макбет пригадав це ім’я — воно фігурувало у звіті. Дивно, що він увесь час забував імена людей, з якими доводилося зустрічатись, але при цьому ніколи не забував імена тих, про кого йшлося у звітах. Шон. Це був хлопець, який вартував біля воріт і якого Макбет поранив ножем; той і досі перебував у СІЗО.
Чоловіки з отетеріло відвислими щелепами люто вирячилися на полісмена. Макбет набрав повні груди повітря. Стало так тихо, що було чути, як рипіли половиці, коли він ішов до бару. Звертаючись до чоловіка у шкірянці за барною стійкою, спіймав себе на думці, що не слід було всмоктувати оту останню понюшку дурі перед тим, як піти з управління. Бо вариво зазвичай робило його зухвалим.
— Привіт! Щось тут людей малувато — куди всі поділися? — спитав він. — А, згадав: вони в цюпі. Або в морзі. Один «глендоран», будь ласка…
Макбет побачив, як очі бармена хутко зиркнули вбік, і збагнув, що нападу з лівого боку не уникнути, але знав, що має ще цілу купу часу. Макбет завжди відзначався доброю реакцією, але, прийнявши вариво, нагадував сонну муху: позіхнув, почухав спину і поглянув на свого годинника, де стрілки наче заклякли на місці, тоді як кулак вже прямував до цілі. Однак тієї миті, коли Колін з моржевими вусами гадав, що вже поцілив, Макбет різко відхилився, і кулак, який летів просто в його щойно підстрижену скроню, просвистів у повітрі. Макбет підняв лікоть, махнув ним убік і, заледве здійснивши контакт, почув стогін, хруст сухожилля, невпевнені кроки і гуркіт перевернутих стільців.
— …з льодом…
Обернувшись до Коліна, який знову підбіг до нього, Макбет вчасно помітив, як той стиснув праву руку в кулак і замахнувся для удару. Макбет підняв руку й перехопив кулак на півдорозі. Тільки замість очікуваного хрусту кістки об кістку почувся тихий шелест сталі, що увійшла у плоть, а потім — глухий удар, коли кісточки пальців Коліна вдарилися об ефес руків’я. Нападник протяжно і пронизливо заверещав, побачивши, як з протилежного боку його долоні вистромилося лезо. Макбет рвучко висмикнув кинджал з руки Коліна.
— … і трохи соди.
Чоловік з моржевими вусами впав на коліна.
— Що тут, в біса, коїться? — почувся голос.
Він пролунав із дверей, що вели до гаража, і належав чоловіку з великою бородою та трьома нашивками на кожному плечі. В руках чоловік тримав обріз.
— Та от, замовляю, — відповів Макбет, повернувшись до бармена, який і досі стояв, не зрушивши з місця.
— Що замовляєш? — спитав чоловік, підходячи ближче.
— Віскі. І дещо інше.
— Що — інше?
— Ти — сержант. Ти керуєш цим закладом, коли Свено відсутній, еге ж? До речі, де він сховався цього разу?
— Кажи, навіщо прийшов і вшивайся звідси, мусоре смердючий.
— У цього закладу непогана репутація, але хотілося б, щоб обслуговування було трохи ввічливішим і хутчішим. Ти не проти, якщо ми поговоримо в спокійній і мирній обстановці, сержанте?
Чоловік кілька секунд мовчки дивився на Макбета. А потім опустив ствол обріза.
— Гаразд, до того ж навряд чи тобі вдасться накоїти тут лиха більше, ніж ти вже встиг.
— Зрозуміло. До речі, Свено сподобається моя пропозиція, це я тобі гарантую.
У невеличкому офісі сержанта — а це дійсно був офіс — висіли на стінах плакати із зображенням мотоциклів, а на полицях лежав невеликий набір запасних частин до двигунів. Ще стояв стіл з телефоном та шухлядами для вхідних та вихідних документів. І один стілець для відвідувачів.
— Ти тут довго не розсиджуйся, поліцаю.
— Я прийшов замовити вбивство.
Якщо сержант і був шокований, то цього не показав.
— Ти звернувся не за тією адресою. Ми цього для поліцаїв уже не робимо.
— Отже, чутки виявилися правдивими? Ви ж виконували таку роботу для Кеннета?
— Якщо іншої не було.
— Тільки цього разу це не конкурент, якого треба відправити на той світ, — промовив Макбет, подавшись уперед на своєму стільці. — Йдеться про двох поліцаїв. А оплатою буде те, що ваших «вершників» після виконання завдання негайно випустять та знімуть із них усі звинувачення.