Колін рушив до нерухомої машини. Адреналін так загострив його чуття, що він миттєво сприймав геть усе довкола. Слабку вібрацію вихлопної труби; те, що через розбите заднє скло не було видно голів; звук, який раптом почувся крізь гудіння сигналізації. То ревонув мотор, ригнувши димом з вихлопної труби. «От сука!»
Решту відстані до автомобіля Колін здолав бігцем. На пасажирському місці в химерно скорченій позі сидів вбраний у костюм хлопець. І досі прикутий ременем безпеки, він простягнув скривавлену руку й ліву ногу туди, де, впавши на кермо, без ознак життя лежав водій. Колін підняв був дробовика, але цієї миті двигун заревів, увімкнулося зчеплення — і автомобіль різко здав назад. Відкриті дверцята вдарили Коліна в груди, але він встиг виставити ліву руку й вхопитися за верхній край дверцят. Авто вискочило задки з крамниці, але Колін втримався на дверцятах. У своїй пораненій правій руці він і досі тримав дробовика, але для того щоб вистрілити, йому треба було просунути ствол під лівою рукою…
Флінсу вдалося дотягнутися ногою до педалей. Відштовхнувши батькову ногу, він натиснув на педаль зчеплення і перевів ручку передач з нейтральної на задню. А потім, повільно знімаючи ногу зі зчеплення, натиснув на акселератор. Відкриті дверцята торохнули якогось хлопа, але той, примудрившись вчепитися за їхній край, повис на них і таки не впав. Авто вже виїхало з крамниці й помчало задки по дорозі. Флінсу анічогісінько не було видно, але він щосили тиснув на газ, сподіваючись, що нікуди не вріжеться.
Тип, що висів на дверцятах, щось намагався зробити, і за мить Флінс побачив, що саме. З-під його руки вигулькнуло дуло дробовика. А ще за мить з дула блиснув вогонь.
Флінс заплющив очі.
Розплющивши ж їх, побачив, що тип із дробовиком зник. Разом із пасажирськими дверцятами. Глянувши через панель, хлопець помітив, що двері разом із хлопом обгорнули собою стовп із табличкою «Стоянка заборонена».
І цієї миті Флінс побачив бічну вулицю.
Він натиснув на гальмо, потім на педаль зчеплення — але раптом двигун почав глухнути. Хлопець поглянув у дзеркало. Побачив, як четверо чоловіків спішилися з мотоциклів і рушили до нього. Вони перекрили дорогу мотоциклами так, що проїхати назад було неможливо. Флінс ухопив важіль коробки передач, тільки тепер помітивши, як кровоточить рука, і спробував був увімкнути першу передачу, але не зміг, бо, вочевидь, з такого незручного положення повністю вижати педаль зчеплення було неможливо. «Сука, сука, сука!» Двигун закашлявся й захрипів, немов перед смертю. Хлопець знову поглянув у дзеркало й побачив, що нападники витягли зброю. Не пістолети — автомати. Все. Це — кінець. Як жаль, що він не зможе скласти іспит із права тепер, коли йому вдалося, нарешті, розгадати код, вдалося зрозуміти головне: різницю між хибним і незаконним, між моральним і законним. Між владою і криміналом.
Раптом він відчув, як на його руку, що тримала важіль передач, опустилася тепла рука.
— Хто за кермом, синку? Ти чи твій татко?
Очі Банко були трохи затуманені, але він сидів, випрямившись і тримаючи обома руками кермо. А за мить старечий кашель двигуна змінився хрипким ревінням, і авто, виляючи мокрою бруківкою, помчало геть під акомпанемент автоматних пострілів, що нагадували китайський новорічний феєрверк.
Макбет поглянув на Леді. Вона сиділа через один стілець від нього, з ентузіазмом розмовляючи зі своїм сусідом — Яно…, чи як там його в біса звати. Одне слово, зі столичним олігархом. Її рука лежала на його плечі. Минулого року на місці цього олігарха сидів один із впливових фабрикантів їхнього міста. Але цього року фабрика закрилася, і її власника на звану вечерю не запросили.
— Мені треба з тобою поговорити, — сказав Тортел.
— Гаразд, — погодився Макбет, обернувшись до мера, який заходився заштовхувати виделкою собі в пащеку величезний шмат телятини. — А про що?
— Про що? Про наше місто, звісно.
Макбет з веселим отетерінням споглядав, як численні підборіддя мера стискалися й розправлялися, коли той жував, — ніби акордеон із людської плоті.
— Про те найкраще, що ми можемо зробити для нашого міста, — додав Тортел з усмішкою, наче то був жарт.
Макбет розумів, що йому треба зосередитися на розмові, але не міг зібрати думки докупи і сконцентрувати їх на конкретних приземлених темах. Натомість розмірковував, чи жива ще матір цього теляти? А якщо жива, то чи відчуває зараз, цієї миті, що її дитину пожирають?