— Є один радіорепортер, — почав Макбет, — на ім’я Кайт. Він поширює злобні чутки і, вочевидь, плекає якісь лиховісні плани. Як би нам його нейтралізувати, га?
— Ці репортери так мене дістали! — поскаржився Тортел, заводячи очі під лоба. — Але з ними не все так просто. Вони підзвітні лише своїм редакторам. І навіть якщо редактори, своєю чергою, підзвітні власникам, які прагнуть лише грошей, то репортери свято вірять, що служать високій меті. Тому впливати на них дуже важко. Ти нічого не їси, Макбете. Хвилюєшся?
— Я? Аж ніяк.
— Правда? Старшого комісара вбили, його заступник зник, уся відповідальність — на твоїх плечах, а ти не хвилюєшся? Я б на твоєму місці хвилювався, Макбете!
— Я не це мав на увазі, — відказав Макбет, зиркнувши у пошуку підтримки на Леді, яка сиділа з протилежного від мера боку, але наразі була зайнята розмовою з жінкою, що працювала в міськраді чи то фінансовим консультантом, чи то ще кимось.
— Вибачте, — мовив Макбет і підвівся. Спіймав на собі запитальний і трохи стривожений погляд Леді й швидко пішов до реєстратури.
— Дай-но мені телефон, Джеку.
Адміністратор підсунув апарат, і Макбет набрав номер комутатора управління поліції. Там відповіли з п’ятого дзвінка. П’ять дзвінків — це довге чи недовге очікування відповіді від поліції? Він не знав і раніше якось над цим не замислювався. Але тепер доведеться. Доведеться думати і про це.
— З’єднайте мене з патрульною службою.
— Гаразд.
Макбет почув, як його з’єднали, і телефон на тому боці лінії почав дзвонити. Поглянув на годинника. Там теж не поспішали піднімати слухавку.
— Я ніколи не бачив тебе в ігровій кімнаті, Джеку.
— Я більше не працюю круп’є, сер. Після отого… після тієї ночі, ви ж знаєте.
— Зрозуміло. Щоб таке пережити, потрібен певний час.
Джек знизав плечима.
— Річ не лише в цьому. Насправді, мабуть, посада адміністратора підходить мені більше, аніж робота круп’є. Тому я не вбачаю в цьому трагедії.
— Але хіба ж ти не заробляв значно більше, працюючи круп’є?
— Якщо ти почуваєшся ні в сих ні в тих, наче риба, викинута на берег, то не має значення, скільки заробляєш. Риба на суходолі задихається й помирає, навіть якщо біля неї лежить цілий мішок грошей. Ось у чім трагедія, сер.
Макбет хотів був відповісти, але почув, що патрульна служба нарешті озвалась.
— Макбет на дроті. Чи не надходило вам повідомлень про стрілянину на пагорбі Шибениця протягом останньої години?
— Ні. А що, мало надійти?
— Один відвідувач у казино розповів, наче він щойно там проїжджав і чув якийсь вибух чи постріл. Може, то просто колесо на якомусь авто вибухнуло?
— Та може.
— Отже, в західній частині Другого району нічого не сталось?
— Тільки проникнення зі зламом до ювелірної крамниці, сер. Найближче патрульне авто було далеченько, але зараз воно вже прямує туди.
— Зрозуміло. До побачення, доброго вам вечора.
— І вам також, інспекторе.
Макбет поклав слухавку. І вперся очима в килим з химерним квітковим візерунком. Досі ніколи не звертав на нього уваги, але зараз той візерунок начебто хотів йому щось сказати.
— Сер!
Макбет підвів погляд і побачив, що Джек стурбовано дивиться на нього.
— Сер, у вас із носа кров тече.
Макбет торкнувся пальцем своєї верхньої губи, переконався, що адміністратор каже правду, і хутко подався до туалету.
Банко тиснув на акселератор, і авто мчало головною дорогою. У дірі, де раніше були пасажирські дверцята, завивав вітер. Вони вже проїхали «Обеліск» і невдовзі мали бути біля центрального вокзалу.
— Ти їх бачиш?
Флінс щось відповів.
— Гучніше!
— Ні, не бачу.
Правим вухом з боку Флінса він не чув нічого — або через те, що слуховий прохід затік кров’ю, або тому, що куля позбавила його слуху взагалі. Проте не це його зараз турбувало. Банко поглянув на датчик палива. Після того як вони виїхали за межі району крамниць, його стрілка за чотири чи п’ять хвилин значно відхилилася вліво. Може, кулеметні черги і прозвучали, мов безневинний феєрверк, але кулі продірявили бензобак. Втім, це також його не турбувало, бо палива вистачало, щоб добратися до казино «Інвернесс», де вони будуть у безпеці.
— Хто то такі, татку? Чому вони за нами женуться?
Перед ними показався центральний вокзал.
— Не знаю, Флінсе, — відповів Банко, зосередивши увагу на дорозі. І намагаючись глибоко дихати. Він мав дихати, мав вбирати повітря в легені. Триматися. Триматися, допоки Флінс не буде у безпеці. Мало значення лише це, і більше нічого. Ані дорога, що почала розпливатися перед очима, ані куля, яка в нього влучила.