— Альтернативи? Про що ти кажеш? Я ж кохаю тебе, а не когось іншого!
— Я лише хотів сказати, що наразі Мередіт і діти є дуже вразливими й незахищеними. Якщо ми зачекаємо хоча б рік-два, доки діти ще трохи не підростуть, то тоді стане легше, тоді я зможу…
— Ні! — вигукнула Кетнесс, ляснувши по ковдрі рукою. — Я хочу, щоб ти сказав їй про це зараз, Даффе. До речі, знаєш, що? Ти щойно вперше назвав її на ім’я.
— Кетнесс…
— Мередіт. Красиве ім’я. Я завжди їй заздрила через це.
— А з якого дива такий поспіх?
— За останні кілька днів я дещо усвідомила. Щоб отримати бажане, не варто чекати, що його піднесуть на тарілочці. Маєш поводитися жорстко, може, навіть нерозсудливо, але краще з’ясувати все відверто раз і назавжди, з’ясувати — як вдарити ножем і враз відрізати. Повір, мені нелегко тобі це казати, нелегко вимагати пожертвувати родиною, бо йдеться про безневинних людей, до того ж це не властиве моїй вдачі.
— Так, Кетнесс, це дійсно на тебе не схоже. Звідки ж така ідея — «ножем вдарити»?
— Послухай, Даффе, ти взагалі мене кохаєш? — вона сіла в ліжку, схрестивши ноги.
— Так! Їй-богу, кохаю!
— Тоді зроби це. Зроби це заради мене.
— Послухай-но, Кетнесс…
— Мені більше подобається «Мередіт».
— Кохана, я люблю тебе більше за все на світі. Я віддав би за тебе життя — своє життя, не вагаючись. Але пожертвувати життям інших людей? — Дафф похитав головою.
Вдихнув повітря, аби сказати щось іще, але видихнув, так нічого й не вимовивши. Взяти — і відрізати. Просто зараз. Ця несподівана думка вразила його. Може, йому завжди підсвідомо хотілося звідси піти? Піти від Кетнесс і повернутися додому, до Файфа? Він знову глибоко вдихнув.
— Моя мати, яку я ніколи не знав, пожертвувала заради мене своїм життям. Віддала своє життя заради того, щоб я зміг жити. Мабуть, ця риса її характеру передалася й мені. Пожертвувати життям заради дитини — це найвища любов. Тому навіть сама думка про необхідність пожертвувати дітьми через щось, позбавити їх сім’ї заради мого егоїстичного кохання до чужої жінки — це як плюнути на могилу своєї матері, на її пам’ять.
Кетнесс прикрила рота долонею, придушуючи мимовільний схлип, а її очі наповнилися сльозами. Потім вона встала і вийшла з кімнати.
Дафф заплющив очі. Впав головою на подушку. За кілька секунд підвівся з ліжка й пішов слідом за Кетнесс. Вона стояла у вітальні біля вікна і вдивлялася в далину. Стояла гола, підсвічена мерехтливим неоновим сяйвом з вулиці, від чого краплини дощу, які стікали по шибці, здавалися сльозами, що течуть по її щоках.
Дафф став позаду неї й огорнув руками її оголене тіло. І прошепотів їй на вухо:
— Якщо хочеш, щоб я зараз пішов, то я піду.
— Я плачу не тому, що не можу мати тебе цілком і повністю, Даффе. А тому, що я така жорстокосерда. А ти, милий мій, маєш серце велике та добре. Серце чоловіка, якому може довіритися дитина. Я не можу припинити любити тебе. Пробач мені. І якщо я не зможу мати все, то залиш мені хоч трішечки себе, від свого щирого й шляхетного серця.
Дафф нічого не відповів, лише притиснув її до себе. Поцілував у шию, обійняв. Подумав про час. Про Банко. Про їхню домовленість зустрітися біля локомотива. Але до півночі залишалося ще багато часу.
— Казино «Інвернесс», Джек на дроті.
— Вітаю, Джеку. Я хотів би поговорити з Макбетом.
— Він зараз на званій вечері. Може, передати йому…
— Поклич його, Джеку. Не барись.
Джек на хвилю замовк.
Сержант окинув поглядом мотоцикли, що оточили телефонну будку. Їхні обриси спотворювалися змієподібними стрічками води, що лилася по забралу шолома, але все одно то була наймиліша його серцю картина: двигуни на двох колесах. І його побратими, що їх осідлали.
— Добре, сер, я йому скажу. А хто його кличе?
— Скажи, що це той дзвінок, на який він очікує.
— Зрозуміло, сер.
Сержант чекав. Переніс вагу з однієї ноги на іншу. Переклав закривавлений пакунок з руки в руку.
— Макбет слухає.
— Доброго вечора. Я телефоную, щоб повідомити: рибу зловили й випотрошили, але маленька рибка втекла геть.
— Куди?
— Шанс, що мала рибка виживе, — один до тисячі. Як на мене, ми можемо не сумніватися, що вона вже потонула й лежить на дні моря.
— Зрозуміло. І що тепер?
— Ми веземо голову риби. Хочу сказати, що ти заслужив на мою повагу, Макбете. Мало в кого вистачить смаку й хоробрості скуштувати такий делікатес.
Макбет поклав слухавку і вхопився за край стійки, часто дихаючи.