— Ви добре почуваєтеся, сер?
— Так, все нормально, дякую, Джеку. Просто трохи паморочиться в голові.
Одну за одною Макбет придушив думки та картини, що виникали в його уяві. А потім, поправивши піджак і краватку, рушив до ресторану.
Гості за довгим столом розмовляли й цокалися келихами, однак атмосфера явно не була святковою. Так, ці люди дійсно веселилися не з таким гучним ентузіазмом, як спецназівці відзначали його призначення на посаду начальника ВБОЗу; Макбету спало на думку, що смерть Дункана тяжіла над казино значно більше, ніж наважилася б визнати Леді. Мер помітив Макбета й жестом запросив підійти. Макбет узрів, що на його стільці хтось сидить, і подумав, що то — якийсь товариш мера. Але, наблизившись, побачив, що помилився. Різко зупинившись, Макбет відчув, наче в нього зупинилося серце.
То був Банко.
Він сидів там. Просто зараз.
— Що сталося, милий? — спитала Леді, обернувшись і здивовано глянувши на нього. — Сідай.
— Моє місце зайняте, — відказав він.
Тортел теж повернувся.
— Макбет, припини. Тут нікого немає. Сідай.
— Куди?
— На свій стілець, — мовила Леді. — В чому річ?
Банко повернув голову, мов сова, і Макбет скрикнув.
Над його комірцем виднілася довга суцільна рана, яка, схоже, оперізувала всю його шию. З рани текла кров — текла, наче з переповненого бокала, в який продовжували підливати вино.
— Хто? Хто з тобою скоїв отаке? — простогнав Макбет, беручи Банко руками за шию. Притиснув краї, щоб зупинити кров, але кров була рідкою і просочувалася поміж його пальців, мов розбавлене водою вино.
— Що ти робиш, любий? — здавлено хихикнула Леді.
Банко відкрив рота.
— Це зробив ти… мій сину… — слова були вимовлені монотонним голосом, а обличчя Банко геть позбавленим будь-якого виразу, ніби в ляльки черевомовця.
— Ні, не я!
— Я… бачив… тебе… володарю… я… чекаю… тебе… володарю…
— Замовкни! — просичав Макбет, іще міцніше стискаючи шию.
— Ти… задушиш… мене… Макбете-вбивце…
Нажаханий, Макбет відпустив Банко. Відчув, як хтось сильно смикнув його за руку.
— Ходімо!
То була Леді. Макбет спробував висмикнув руку, але вона просичала йому на вухо: — Мерщій! Допоки тебе ще вважають старшим комісаром.
Узявши його під руку, вона вдала, ніби йде слідом за ним, і в такий манер вони випливли з ресторану під ошелешені погляди гостей.
— Що сталося?! — просичала Леді, замкнувши зсередини двері їхнього номеру люкс.
— А хіба ти не бачила його? Банко? Тож він сидів на моєму стільці!
— Господи, ну ти й нанюхався! У тебе галюцинації! Невже ти гадаєш, що мер захоче призначити психа своїм старшим комісаром?
— Своїм?
— Де твоє чортове вариво? Куди ти його сховав? — Вона засунула руку до кишені його штанів. — Негайно віддай, я викину його геть!
Макбет схопив її за зап’ястя.
— Кажеш, своїм старшим комісаром?
— Тебе призначатиме Тортел, а не хтось інший, Макбете. Я звела вас сьогодні разом, бо гадала, що ти не зіпсуєш того враження, що є найбільш відповідною кандидатурою на цю посаду. Ой, боляче, відпусти!
— Мер Тортел може думати все, що йому заманеться. Я маю на нього достатньо матеріалу, щоб запроторити до в’язниці завтра ж! А якщо того, що я маю на нього, не вистачить, то швидко роздобуду те, чого забракне. Старший комісар — це я, жінко! Ти розумієш, що це означає? Під моїм началом — шість тисяч працівників, дві тисячі з яких озброєні. Це — ціла армія, люба!
Макбет помітив, що вираз її очей трохи пом’якшав.
— Це так, — прошепотіла вона. — Нарешті ти говориш до ладу, коханий.
Він і досі тримав її красиве тендітне зап’ястя, але її рука вже почала ворушитися в його кишені.
— О, я знову відчуваю в тобі мужчину! — мовила вона.
— А давай…
— Ні, не зараз, — перервала його Леді, висмикуючи з кишені руку. — У нас гості. Але я дещо для тебе приготувала. Подарунок на честь твого призначення.
— Та невже?
— Зазирни в шухляду нічного столика.
Макбет висунув шухляду. В ній лежав яскраво-блискучий кинджал. Він підніс його до світла.
— Срібло?
— Я збиралася подарувати його тобі після вечері, але вирішила, що краще зробити це зараз. Добре відомо, що лише срібло здатне вбивати привидів.
— Дякую, моя мила.
— Мені так приємно… Скажи, що Банко мертвий.
— Банко — мертвий. Справді мертвий.
— Так. І ми справимо йому поминки пізніше. А зараз повернімося до гостей. Скажемо, що то ми з тобою такий жарт утнули. Ходімо.