— Які докази? Вагомі?
— Дивно, що ти вживаєш це слово… — Дафф узяв зі столу Леннокса канцелярського ножика і зважив його в руці. — Як тобі відомо, на обох місцях злочину — і в номері Дункана, і в номері охоронців — все начебто було по-кошерному.
— Слово «начебто» вживають тоді, коли на поверхні все виглядає нормально, але насправді це не так.
— В точку. — Інспектор Дафф поклав ножика на свій вказівний палець і врівноважив його так, що разом із пальцем той утворив хрест. — Якби ти вдарив чоловіка кинджалом у шию, щоб його вбити, то продовжував би тримати кинджал на той випадок, якщо він не влучив у сонну артерію і тобі доведеться ударити знову, еге ж?
— Та, мабуть, що так, — погодився Леннокс, впершись поглядом у канцелярський ножик.
— А якби ти поцілив в артерію з першої спроби — а ми знаємо, що один кинджал таки поцілив в артерію з першої спроби, — то величезна кількість крові бризнула би з рани двома короткими струменями, тиск крові у жертви швидко б упав, серце перестало б битися, а решта крові просто витекла б поволі цівочкою.
— Я уважно стежу за перебігом твоїх думок.
— Проте руків’я кинджалу, який знайшли біля Геннесі, було все вкрите кров’ю; на крові були відбитки його пальців, кров Дункана була ще на його долонях. — Дафф показав на руків’я канцелярського ножика. — Це означає, що, коли кров бризнула з шиї Дункана, вбивця не тримався за руків’я кинджала, а вхопився за нього пізніше. Або хтось притиснув його долоню до руків’я через деякий час. Тому що хтось — хтось інший — метнув кинджал Дункану в шию.
— Зрозуміло, — мовив Леннокс, почухавши потилицю. — Але яка різниця — кинути кинджала чи встромити? Результат той самий.
Дафф подав Ленноксу канцелярський ножик.
— Спробуй кинути цього ножа так, щоби він устряв в оту дошку оголошень.
— Але ж я…
— Давай!
Леннокс підвівся з-за столу. Відстань до дошки становила приблизно два метри.
— Маєш кинути його різко, — пояснив Дафф. — Бо, щоб пробити людині шию, потрібна сила.
Леннокс швиргонув ножа. Той вдарився об дошку і заторохтів по підлозі.
— Спробуй десять разів, — мовив Дафф, балансуючи ножем на своєму вказівному пальці. — Ставлю на пляшку доброго віскі, що тобі так і не вдасться встромити його.
— Ти не віриш у мої здібності та удачу?
— Якби я дав тобі незбалансованого ножа, з важким руків’ям або важким лезом, то би побився з тобою об заклад на дві пляшки віскі. Але цей ніж, так само, як і кинджал у шиї Дункана, є збалансованим. І ніхто з тих, хто працює в цьому будинку, не сказав мені, що колись чув про те, що охоронці Дункана вправлялися в метанні ножів і були у цій справі фахівцями. Якщо чесно, то є лише один фахівець-метальник ножів. Чоловік, який завдяки цьому вмінню мало не подався працювати до бродячого цирку. І який цього вечора був у казино «Інвернесс».
— І хто ж це такий?
— Той, кого ви призначили начальником відділу боротьби з організованою злочинністю. Макбет.
Леннокс закляк, уп’явши очі в точку на лобі у Даффа.
— Невже ти хочеш сказати, що…
— Так. Саме це я й хочу сказати. Старшого комісара убив Макбет. Він також холоднокровно убив двох ні в чому не винних охоронців.
— Господи, спаси і збережи! — скрикнув Леннокс, осунувшись на стільці. — Ти вже сказав про це Кетнесс та її експертам?
Дафф похитав головою.
— Вони зафіксували кров на руків’ї, але пояснили це швидкою реакцією вбивці, бо він, мовляв, устиг завчасно відпустити кинджал. Їм не спало на думку те, що кинджал могли метнути. Бо їхня версія і так виглядала цілком достовірною. Бо мало хто з кримінальників уміє вправно метати ножа. А те, що це добре вмів робити Макбет, знали лише його найближчі колеги.
— Гаразд. Ми нікому не повинні про це розповідати. Нікому. — Леннокс стиснув руки в кулаки й притиснувся зубами до суглобів пальців. — Ти розумієш, в якому становищі я через це опиняюся, Даффе?
— Так. Тепер ти знаєш те, що знаю я, цього змінити вже не можна, і тепер над твоєю головою нависла така сама небезпека, як і над моєю. Я перепрошую, що не надав тобі вибору, але до кого ще я міг звернутись? Наш момент істини настав, Ленноксе.
— Та отож. Якщо це правда, і Макбет, як ти кажеш, є жахливою потворою, то просто поранити його буде недостатньо, бо він стане вдвічі небезпечнішим. Його треба буде завалити одним рішучим ударом.
— Згоден, але як?
— Хитрістю й обережністю, Даффе. Мені треба буде подумати про це. Але я не геній, тому для цього знадобиться певний час. Зустріньмося знову. Однак не тут, де стіни мають вуха.