— Ми не можемо нікому нічого розповідати!
— Заспокойся, Даффе. Я не назвав йому імен, сказав лише, що йдеться про корупцію на найвищому рівні. Річ у тім, що цей суддя — людина надійна. Він мешкає в іншому місті, тому ані Макбет, ані Свено, ані Геката вплинути на нього не зможуть. Він — суддя федерального суду, тому ми зможемо зв’язатися з федеральною поліцією, обійшовши наше управління, і відкрити кримінальне провадження у столиці, де Макбет не зможе смикати за ниточки. Цей суддя буде тут через три дні; він погодився зустрітися з нами за умови повної таємності.
— Як його звати?
— Джонс.
Леннокс помітив, що Дафф занадто пильно придивляється до нього.
— Ларс Джонс, — уточнив Леннокс. — А що не так?
— У тебе зіниці, як у наркомана.
Леннокс облизав губи і розсміявся.
— У нас, напівальбіносів, таке трапляється часто. Наші очі надміру чутливі до світла. Саме тому члени моєї родини надають перевагу роботі в закритому приміщенні.
Дафф здригнувся від холоду у своєму плащі. Знову поглянув на казино «Інвернесс».
— Отже, через три дні. А що робитимемо тим часом?
Леннокс знизав плечима.
— Будемо сидіти тихо. Намагатимемося не розгойдувати човен. І… Не можу вигадати третього варіанту, щоб висловити ту саму думку.
— Я починаю боятися своєї наступної зустрічі з Макбетом.
— Чому?
— Бо я — не актор.
— Невже тобі ніколи не доводилося нікого обманювати?
— Доводилось, але мене завжди виводили на чисту воду.
Леннокс поглянув на Даффа.
— Де — вдома?
Дафф знизав плечима.
— Навіть мій син, якому через пару днів виповниться дев’ять, і той розуміє, коли татко вішає йому локшину на вуха. А Макбет знає мене краще за будь-кого.
— Дивно, що двоє таких різних людей були такими близькими друзями, — зауважив Леннокс.
— Нам доведеться поговорити пізніше, — мовив Дафф, дивлячись на захід. — Якщо я поїду зараз, то буду у Файфі ще до заходу сонця.
Леннокс завмер, дивлячись у тому самому напрямку, що й Дафф. І подумав: «Добре, що в природі влаштовано так, що за потоками зливи довкола нічого не видно, і тому в тих, хто поспішає, завжди зберігається надія на швидке покращення погоди».
— У мене таке враження, що все найгірше вже позаду, — сказав Макбет, потягнувшись до столика за запальничкою й підкурюючи сигарету. — Тепер все лише покращуватиметься, люба. Ми свого добились. Тепер це місто наше.
Леді поклала руку на груди, відчуваючи, як під шовковим покривалом і досі несамовито калатає її серце. І захекано відповіла:
— Якщо твій свіжоспечений ентузіазм є показником твоєї сили, мій любий, то…
— Га?
— …якщо це так, то ми — непереможні. Ти знаєш, як тебе люблять пересічні люди? Відвідувачі казино тільки про тебе й говорять, мовляв, ти — спаситель нашого міста. А газети ти читаєш? Сьогодні «Таймс» у передовиці натякнула, що тобі слід балотуватися на посаду мера.
— Хто це написав? Твій приятель, головний редактор? — весело вишкірився Макбет. — Це ти його попросила?
— Та ні. В тій передовиці про тебе не йшлося. То був коментар щодо Тортела, якого, попри його непопулярність, завжди переобирають, через те що він не має гідного суперника.
— Не можна завоювати популярність, прислуговуючи Кеннету.
— Тому тебе і згадали в коментарі як потенційного кандидата, здатного кинути виклик Тортелу. Що ти на це скажеш?
— Я? Балотуватися на мера? — Макбет розсміявся й почухав передпліччя. — Дякую за довіру, але — ні. У мене і так досить важлива посада, і тепер ми маємо можливість робити все, що забажаємо. — Його ніготь зачепився за маленький рубець на шкірі. «Влада». Він зробив собі ін’єкцію шприцом. І дійшов висновку, що реклама цього наркотику не була перебільшенням.
— Маєш рацію, мій милий, — сказала Леді. — Але все одно подумай про це на дозвіллі. Коли ідея визріє, хтозна, може, ти зміниш свою думку. До речі, сьогодні вранці Джек отримав для тебе посилку. Її привіз якийсь мотоцикліст. Посилка важка й надійно запакована.
Макбет гадав, що в нього кров у жилах захолоне, але нічого подібного не сталося. Напевне, це новий дурман на нього так подіяв.
— Куди ти її поклала?
— На полицю у твоїй шафі, он туди.
— Дякую.
Макбет повільно курив сигарету, прислухаючись, як Леді засинала біля нього. Дивився на солідні дубові дверцята шафи. Потім відкинувся на подушку й почав пускати кільця диму в місячні промені, що линули крізь вікно, і споглядати, як вони звиваються й викручуються, мов арабські танцюристки живота. Йому не було страшно. Його захищав спецназ, його пильнував Геката, йому благоволила фортуна. Макбет підвів голову і знову втупився очима в шафу. Звідти — ані звуку. Привиди стали рідкісним явищем. Надворі теж панувала повна тиша — ані дощ, ані вітер не барабанили у шибки. Бо після дощу завжди з’являється сонце. Кохання очищає від крові, яка пролилася під час битви битви. Після гріха приходить прощення.