— Визнай це, Кайте. Це ж легко. Ти — не один такий. Ми — не герої. Ми — абсолютно нормальні люди, які, можливо, мріяли стати героями, але, поставши перед вибором між життям та тими принципами, які ми озвучуємо, ми, як люди звичайні, вибрали життя.
Кайт блиснув ледь помітною усмішкою.
— Маєш рацію. Я був зарозумілим, крикливим і боягузливим моралістом.
Леннокс глибоко вдихнув, більше не впевнений, хто це говорить — він чи морфін.
— А ти впевнений, що діяв би інакше, якби мав іще один шанс?
— Ти про що?
— Ти зміг би вчинити, як зовсім інша людина? Чи зміг би ти пожертвувати собою заради чогось вищого, аніж власне «я»?
— Наприклад?
— Наприклад, вчинити щось дійсно героїчне, але таке, що вщент зруйнує репутацію Кайта як респектабельного журналіста?
Макбет заплющив очі, сподіваючись, що, коли розплющить їх знову, то прокинеться від кошмару, а оця ніч, яка розтягнулася так надовго, нарешті скінчиться. Але голос, що линув з радіо на полиці над його столом, все одно продовжував бубоніти. І кожне гаркаве «р» звучало, наче автоматна черга.
— Отже, інспекторе Ленноксе, давайте підсумуємо. Ви стверджуєте, що старший комісар Макбет є організатором убивств старшого комісара Дункана й інспектора Банко, різанини в клубі «вершників-вікінгів», убивства родини інспектора Даффа та знищення працівника поліції Ангуса, яке за наказом Макбета здійснили ви разом з інспектором Сейтоном. І що за сьогоднішньою невдалою спробою замаху на життя мера Тортела стоять старший комісар Макбет, командир спецназу інспектор Сейтон і полісмен Олафсон.
— Саме так.
— На цьому ми подякуємо інспектору Ленноксу, який промовляв зі свого ліжка у шпиталі Святого Георгія. Цей запис був здійснений у присутності свідка, щоб його можна було використати в суді, навіть якщо Леннокса також уб’ють. А тепер, шановні радіослухачі, мушу зізнатися вам, що я, Волтер Кайт, виступив спільником у вбивстві полісмена Ангуса, давши можливість старшому комісару, вбивцеві Макбету, скористатися тою доброю репутацією, якою ви мене свого часу вшанували. На суді, перед яким я постану, і в розмовах, які я матиму зі своїми рідними та близькими, я зможу навести лише одну пом’якшувальну обставину: мені та моїй сім’ї погрожували. Проте в професійному сенсі це нічого не міняє. Я продемонстрував, що мене можна залякати й використати, що мною можна маніпулювати, аби я вам брехав. Я підвів і себе, і вас, і це означає, що ви чуєте мене, репортера Волта Кайта, востаннє. Я скучатиму за вами більше, ніж ви за мною. Продемонструйте, що ви — кращі громадяни, ніж я. Виходьте на вулиці й поваліть Макбета. Добраніч — і, Боже, поможи нашому місту.
В ефірі зазвучали завершальні позивні передачі.
Макбет розплющив очі. Але він все одно залишався у своєму кабінеті, на софі сидів Сейтон, на стільці — Олафсон, а радіо продовжувало грати.
Макбет підвівся і вимкнув його.
— І що тепер? — спитав Сейтон.
— Цсс! — просичав Макбет.
— Що?
— Заткнись на хвильку! — Макбет обхопив перенісся великим та вказівним пальцями. Він втомився. Настільки втомився, що не міг думати так ясно, як потребував поточний момент. Але він мусив мислити чітко і ясно. Мусив прийняти зараз кардинально важливі рішення, бо результат боротьби за владу в місті мав вирішитися впродовж кількох наступних годин.
— Моє ім’я, — мовив Олафсон.
— Що?
— По радіо прозвучало моє ім’я. — Він сором’язливо усміхнувся. — Напевне, ще нікому з моєї родини не доводилося чути своє ім’я по радіо.
Макбет прислухався до тиші. Гудіння автомашин, куди поділося звичне глухе гудіння машин? Місто неначе затамувало подих. Він підвівся.
— Ходімо.
Вони спустилися ліфтом до підвалу.
Пройшли повз прапор спецназу з червоним драконом. Сейтон відімкнув зброярню й увімкнув світло.
Між підставками для зброї сидів зв’язаний і припнутий до сейфа хлопець з кляпом у роті. Чорні зіниці його карих очей розширилися від страху.
— Ми відвеземо його до казино «Інвернесс», — сказав Макбет.
— До «Інвернессу»?
— Залишатися тут небезпечно. Всім нам. А перебравшись до «Інвернессу», ми зможемо поставити Тортела на коліна.
— А хто це — «ми»?
— Останні з тих, що не зрадили. Ті, кому після перемоги дістанеться винагорода.
— Ви, я та Олафсон? І ми зможемо поставити все місто на коліна?
— Довіртеся мені. — Макбет погладив Касі по голові, наче той був слухняним песиком.
— Ми потрібні Гекаті, і Геката нас захистить.
— Проти всього міста? — спитав Олафсон.
— У Гекати помічників — ціла армія, Олафсоне. Вони такі ж невидимі, як і він, але вони — скрізь. Вони вже двічі врятували мені життя. На нашому боці — двійнята Гатлінга та закони Кеннета. Коли Тортел здасться й оголосить надзвичайний стан, місто буде моїм. Ну як? Вірність і братерство?
Олафсон заплющив очі.
— Хрещені вогнем, — прошепотів він, і його шепелявий голос відлунив від бетонних стін.
Сейтон поглянув на них, презирливо скривившись. Але потім його вузькі губи повільно розпливлися в лиховісній посмішці.
— Поєднані кров’ю.
40
Дафф сидів на софі у вітальні Тортела. Всі четверо знервовано дивилися на мера, який стояв біля телефону, притиснувши слухавку до вуха. Була за дві хвилини північ. Тиск піднімався все вище й вище, і вже час від часу чулося гуркотіння грому. Невдовзі місто отримає прочухана за те, що насолоджувалося теплим днем. «Так. Ні. Так. Ні», — казав мер у слухавку. А потім поклав її. Поплямкав губами, наче отриману інформацію треба пережувати і проковтнути.
— Ну, як? — нетерпляче спитав Малкольм.
— Є дві новини — добра і погана. Добра полягає в тім, що суддя Верховного суду Арчибальд упевнений, що, виходячи з наявних у нас доказів, можна буде виписати федеральний ордер на арешт Макбета і що у відповідності до цього ордера сюди можуть прислати підрозділ федеральної поліції.
— А погана? — поцікавився Малкольм.
— Ця справа є політично делікатною, а тому забере певний час, — відповів Тортел. — Ніхто не захоче арештовувати старшого комісара, якщо існуватиме небезпека, що справа розсиплеться в суді. Адже все, що ми маємо, — це радіоінтерв’ю з Ленноксом, який сам щойно зізнався у співучасті в убивстві. Арчибальд каже, що йому доведеться на декого натиснути, але за найсприятливіших обставин отримати ордер на арешт можна буде завтра вранці.
— Це те, що нам треба, — сказала Кетнесс. — Отже, мусимо протриматися ніч і кілька годин завтра вранці.
— Начебто так, — зазначив Малкольм. — Шкода, що обставини не дозволяють нам влаштувати невеличкий сабантуй.
— Навпаки, — заперечив Тортел, повертаючись до служниці, яка щойно зайшла до кімнати. — На війні чим важче давалася нам перемога, тим більш заповзято ми її святкували! Агнесо — шампанського!
— Так, сер, але вам телефонують.
— Мабуть, то Касі, — зрадів Тортел.
— На жаль, це містер Макбет.
Усі перезирнулися.
— Переведи дзвінок на цей телефон, — наказав Тортел.
Макбет відкинувся на спинку крісла, притиснувши слухавку до вуха і втупивши погляд у обернений донизу золотий шпиль на люстрі, яка висіла над ним і над безлюдною ігровою кімнатою. Він був один. З мезоніну долітали звуки — там Сейтон з Олафсоном збирали кулемети Гатлінга, однак він все одно був один. Бо поруч з ним не було Леді. Щойно прибувши з управління до казино, вони взялися до роботи. Півгодини пішло на те, щоб випровадити геть усіх гравців у рулетку та картярів, а також людей, які вечеряли в ресторані. Ігри довелося перервати, фішки конвертувати в гроші, а деякі клієнти наполягали, що хочуть все доїсти й допити, хоча платити за напої та наїдки їх ніхто не примушував. Дехто з гравців протестував — мовляв, сьогодні суботня ніч і таке інше, і їх довелося буквально виштовхувати геть. Звісно, Леді організувала б усе це значно м’якше та елегантніше, але Джек, якого Макбет послав за нею, повернувся сам-один. І це було добре — їй треба відпочити, бо битва буде довгою й важкою. Вони познімали з вікон грати, а з кожного кінця мезоніну встановили кулемети.