І вона подала знак офіціанту, який тримав тацю з двома склянками.
— Але ж нам… — почав був один охоронець, прокашлявшись.
— Відмова буде сприйматися як особиста образа, — перервала його Леді.
Охоронці обмінялися поглядами з Дунканом, а потім узяли по склянці, осушили їх і поставили назад на тацю.
— Це дуже великодушно з вашого боку — організувати такий вечір, пані, — мовив Дункан.
— Це найменше, що я можу зробити після того, як ви призначили мого чоловіка головою відділу боротьби з організованою злочинністю.
— Чоловіка? А я й не знав, що ви одружені.
Леді схилила голову набік.
— Ви з тих, хто завжди наполягає на дотриманні формальностей, старший комісаре?
— Якщо йдеться про правила, то, мабуть, що так. Адже це суть моєї роботи. І вашої також, насмілюся припустити.
— Казино тримається на тому, що всі його відвідувачі, без винятку, мусять дотримуватися правил.
— Мушу визнати, що мені ще ніколи не доводилося бувати в казино, пані. Розумію, ви маєте виконувати обов’язки господині, але чи не могли б ви влаштувати мені невеличку екскурсію, коли ваша ласка?
— Із задоволенням. — Леді усміхнулась і взяла його під руку. — Ходімо.
Вона повела Дункана до сходів. Якщо його погляди та потаємні думки і були прикуті до глибокого вирізу її сукні, коли вона піднімалася попереду нього до мезоніну, то йому вдавалося добре їх приховувати. Вони стали біля балюстради. Вечір був тихим. За рулеткою сиділи четверо відвідувачів; за столами для блекджеку було безлюдно, а просто під ними ще четверо грали у покер. Ті, хто прийшов на вечірку, зібралися біля бару, зайнявши майже всі місця. Леді спостерігала, як Макбет знервовано крутив у руках склянку з водою, стоячи з Малкольмом і Ленноксом та намагаючись вдавати, що уважно їх слухає.
— Дванадцять років тому це була розграбована руїна, звідки виїхала залізнична адміністрація. Як вам відомо, наш округ — єдиний у країні, в якому дозволені казино.
— Завдяки старшому комісару Кеннету.
— Так, упокой, Господи, його чорну душу. Наш стіл для рулетки виготовлено за принципом Монте-Карло. Ставки можна робити на однакових слотах з обох боків колеса рулетки, виготовленого переважно з червоного дерева та невеликої кількості палісандра і слонової кості.
— Відверто кажучи, те, що ви тут створили, Леді, просто вражає.
— Дякую, старший комісаре. Але це вартувало мені чималих коштів.
— Розумію. Інколи замислюєшся: а що ж насправді рухає нами, людськими істотами?
— Розкажіть мені, що рухає вами.
— Мною? — Він на секунду замислився. — Надія на те, що наше місто одного дня стане місцем, де добре жити.
— А крім цього? Крім прекраснодушних принципів, які ми так легко озвучуємо? Якими є ваші егоїстичні, емоційні мотиви? Ті темні мотиви, чий шепіт не дає спати вночі й переслідує після того, як були виголошені всі красиві офіційні промови?
— Це глибинне запитання, Леді.
— Це, можна сказати, єдине справжнє запитання, мій любий старший комісаре.
— Можливо. — Він знизав плечима. — Можливо також, що я не потребую такої сильної мотивації. Мені випала фартова карта, бо я народився у відносно заможній сім’ї, де освіта, амбітність та кар’єра були невід’ємними атрибутами. Мій батько мав прості й однозначні погляди на корупцію у громадському секторі. Саме тому, напевне, він і не просунувся далеко по службі. Гадаю, що я просто продовжив з того місця, до якого він дійшов, і зробив висновки з тих стратегічних помилок, яких він припустився. Політика — це мистецтво можливого, тому іноді доводиться залучати зло для боротьби зі злом. І я роблю все те, що маю робити. Я не святий, яким мене часто зображають у пресі, пані.
— Святі мало чого досягають, хіба що своєї канонізації. Мені більше до вподоби ваша тактична школа, старший комісаре. І завжди була.
— Розумію вас. І хоча мені не відомі подробиці вашого життя, я знаю, що вам довелося долати довший та крутіший шлях, аніж мені.
Леді розсміялась.
— Ви можете знайти мене в пожовклих теках ваших архівів. Кілька років я заробляла на життя найстарішою професією у світі — це не є секретом. Проте кожен із нас має своє минуле, кожен із нас, як ви сказали, робив те, що мав робити. А чи грає старший комісар в азартні ігри? Якщо так, то можу вам запропонувати зіграти сьогодні за рахунок закладу.
— Дякую за великодушність, Леді, але прийняти ваше запрошення означає порушити мої правила.
— Навіть як приватної особи?
— Коли стаєш старшим комісаром, приватне життя закінчується. Окрім того, я не граю в азартні ігри, пані. Я волію не покладатися на фортуну, а, по можливості, виборювати здобутки самому.
— Але ж ви сказали, що зійшли нагору завдяки тому, що фортуна здала вам при народженні фартові карти.
Він усміхнувся.
— Я сказав, що волію не покладатись. Життя — це гра, де ти або граєш тими картами, що маєш, або припиняєш боротьбу.
— Можна дещо запитати, старший комісаре? А чому ви усміхаєтеся?
— Усміхаюся з вашого запитання. Знав, що ви про це спитаєте.
— Я просто хотіла сказати ось що: гадаю, мій любий Дункане, що ви — надзвичайно порядна людина. З характером. І я поважаю вас і ваші принципи. І не в останню чергу тому, що ви призначили таку малу величину, як Макбет, на таку значущу посаду у своїй команді.
— Дякую, пані. Але це — винятково заслуга Макбета.
— Це призначення є частиною вашою антикорупційної кампанії, так?
— Корупція — вона як та блощиця. Іноді доводиться зруйнувати весь будинок, аби її позбутись. І почати нове будівництво з незаражених матеріалів. Таких, як Макбет. Він не належав до істеблішменту, і тому неінфікований.
— На відміну від Коудора.
— На відміну від Коудора, пані.
— Я знаю, що це таке — зрізати заражену плоть. У мене працювали двоє нечесних індивідів. — Вона перехилилася через балюстраду й кивнула на стіл з рулеткою. — Звільнивши їх, я ще довго плакала опісля. Спокуса грошима та багатством — дуже поширена людська слабкість. А я була надто м’якосердою, а тому замість розчавити тих клопів каблуком, дозволила їм піти. І чим вони мені віддячили? Використали мої ідеї, мій досвід, а може, і гроші, які вкрали в мене, аби започаткувати отой сумнівний заклад, що не лише руйнує репутацію нашої галузі, а й забирає кусок хліба в людей, які цей ринок створили, тобто в мене. Блощиці завжди повертаються, якщо їх просто вигнати. Треба мені було зробити так, як ви, старший комісаре.
— Як я?
— Як ви вчинили з Коудором.
— Я не міг допустити, щоб робота на Свено зійшла йому з рук.
— Я хочу сказати, що ви добре виконали свою роботу. Все, що ви мали на нього, — це свідчення одного «вершника», який міг сказати все, що завгодно, аби не потрапити за грати, і про це знали б навіть найдурніший суддя та найдурніші присяжні. Коудор запросто міг вислизнути, не отримавши належного покарання.
— Ми мали на нього ще дещо, пані.
— Так, але, мабуть, недостатньо для стовідсотково гарантованого покарання. Клоп Коудор міг повернутися. І тоді скандал тривав би безкінечно. Розгляд справи в суді призвів би до вибуху лайна, яке залишило б свої плями і тут, і там. А це зовсім не те, чого потребує поліція, щоб завоювати довіру городян. Я вас повністю підтримую, старший комісаре. Ви мусите їх чавити. Один поворот каблука — і готово.
Дункан усміхнувся.
— Досить детальний аналіз, але сподіваюся, ви не хочете сказати, що я якимось чином дотичний до передчасної смерті Коудора, пані.
— Ні, Боже збав! — вона поклала руку Дункану на плече. — Я просто повторюю те, що зазвичай каже Банко: здерти шкіру з кота можна у різні способи.
— Наприклад?
— Г-м-м. Наприклад, зателефонувати зловмисникові та сказати, що судний день настав. Що свідчень проти нього так багато, що за кілька хвилин у нього під дверима буде спецназ; він зазнає публічного приниження, його позбавлять усіх нагород, а його ім’я буде спаплюжене безповоротно. Що він має у своєму розпорядженні лише кілька хвилин.