Дункан уважно поглянув на покерний стіл внизу.
— От якби я мав бінокля, — сказав він, — можна було б побачити їхні карти.
— Можна.
— А звідки у вас бінокль? Чи він у вас — як дар від народження?
Леді розсміялась.
— Та ні, не дар. Мені довелося купити його. Коштом власного досвіду. І він обійшовся мені дуже дорого.
— Вважайте, що я вам нічого не казав, але Коудор прослужив у поліції багато років. Як і більшість із нас, він не був ані стовідсотково поганим, ані стовідсотково хорошим. Може, він сам заслужив на таке, а може, спадковість винна, що він обрав саме цей вихід із ситуації.
— Ви — шляхетніша людина, ніж я, старший комісаре. Я би вчинила так само, як і ви, але з чисто егоїстичних міркувань. Ваше здоров’я!
Вони цокнулися келихами.
— До речі, щодо бінокля, — сказала Леді, кивнувши на гостей біля бару. — Бачу, інспектор Дафф та молода Кетнесс — на одній хвилі.
— Та невже? — здивовано вигнув брови Дункан. — Наскільки мені видно, вони стоять у протилежних сторонах бару.
— Саме так. Вони намагаються триматися на максимальній відстані, та все ж кожних десять секунд зиркають одне на одного.
— Бачу, ніщо не прослизає повз ваші очі.
— Я помітила дещо, коли спитала про ваш темний егоїстичний мотив.
Дункан розсміявся:
— Ви й у темряві бачите?
— Моя надчутливість у темряві є спадковою, старший комісаре. В найтемнішу ніч я можу ходити сновидою, не завдаючи собі жодної шкоди.
— Може, мотивацію робити добро й можна назвати егоїстичною, але я дотримуюся того простого принципу, що мета виправдовує засоби.
— Значить, вам хотілося б мати пам’ятник на кшталт того, який поставили Кеннету? Чи повагу людей, якої він так і не здобув?
Дункан пильно поглянув їй в очі, пересвідчився, що його не почують охоронці, а потім допив свій келих і прокашлявся.
— Особисто я хотів би бути в мирі з власним сумлінням, пані. Відчувати задоволення від виконаного обов’язку. Від того, що мені вдалося зберегти й поліпшити дім моїх предків, фігурально висловлюючись. Я знаю, що це, можливо, звучить незвично, тому прошу вас нікому про це не говорити.
Леді глибоко зітхнула, відштовхнулася від балюстради й увімкнула свою найсліпучішу усмішку.
— Тож чим займається господиня вечора? Влаштувала допит гостеві, тоді як гулянка має йти повним ходом! Приєднаймося до решти, а потім я піду до льоху і принесу пляшку, спеціально призначену для такої нагоди.
Терпляче вислухавши розлогий аналіз Малкольма стосовно лазівок у новому податковому законодавстві, Дафф вибачився і пішов до бару причаститися чарчиною віскі.
— Ну, то як? — почувся голос позаду нього. — Як провів вихідний із сім’єю?
— Добре, дякую, — відповів Дафф, не обертаючись. Потім тицьнув на пляшку й показав офіціанту два пальці — мовляв, бажаю подвійну порцію.
— А сьогодні? — поцікавилася Кетнесс. — Ти й досі збираєшся переночувати в… готелі?
«Готель» було кодовим словом, яке означало її ліжко. Але Дафф збагнув, що запитання стосувалося не лише сьогоднішньої ночі, а й наступних ночей. Їй хотілось, аби він повторив старий приспів: запевнив, що бажає тільки її, що не хоче повертатися до своєї родини у Файфі. Але для цього потрібен час, треба обміркувати багато аспектів. До нього не доходило, чому Кетнесс так погано розуміла його, чому була настільки впевнена, що піти від сім’ї — його потаємне бажання. Мабуть, саме через це він з легким роздратуванням в голосі відповів, що йому запропонували переночувати в казино.
— А воно тобі треба? Ти дійсно хочеш тут залишитись?
Дафф зітхнув. Чого хочуть жінки? Невже всі вони хочуть скрутити його по руках і ногах, припнути до ліжка та водити на повідку харчуватися на кухню — і все лише для того, щоб мати змогу доїти його гаманець, його яйця й обтяжити ще більшою кількістю нащадків та новими докорами сумління?
— Ні, не хочу, — відповів Дафф, дивлячись на Макбета.
Зважаючи на те, що він був винуватцем торжества, Макбет виглядав навдивовижу скутим та знервованим. Може, відповідальність та серйозність його нової посади вже встигли наполохати того веселого та безтурботного хлопця, який жив у його душі? Що ж, тепер вже запізно — і для Макбета, і для нього.
— Підеш першою, я ж деякий час почекаю, а потім піду слідом.
Відчув, як жінка завагалася. Зустрівся з нею поглядом у дзеркалі під полицею з пляшками. Побачив, що вона збирається доторкнутися до нього. Послав їй попереджувальний погляд — мовляв, не треба! Кетнесс послухалася. І вийшла. От чорт!
Дафф залпом хильнув свою чарку. Підвівся, щоб підійти до Макбета, який стояв, прихилившись до краю стойки. Вже час належним чином його поздоровити. Але саме тієї миті між ними постав Дункан; біля нього скупчилися гості, і Дафф загубив Макбета у людській круговерті. А коли побачив знову, Макбет уже прямував до виходу — хвостом за спідницею Леді.
Макбет наздогнав Леді, коли та відмикала винний льох.
— Я не можу цього зробити, — сказав він.
— Що?
— Я не можу вбити старшого комісара.
Леді зміряла Макбета поглядом.
А потім схопила його за лацкани піджака, затягла до льоху й зачинила двері.
— Не підведи мене, Макбете! Дункан та його охоронці розмістяться у своїх кімнатах. Все вже готово. Ключ при тобі?
Макбет витяг ключа з кишені і простягнув їй.
— Забери. Я не можу цього зробити.
— Не можеш чи не хочеш?
— І перше, і друге. Я не хочу цього робити, бо не можу знайти в собі сили скоїти таке злодійство. Це хибний крок. Дункан — хороший старший комісар, і я не зможу бути кращим за нього. Тож навіщо це робити, окрім як для задоволення своїх амбіцій?
— Наших амбіцій! Бо після голоду, холоду, страху та хтивості не залишається нічого, крім амбіцій, Макбете! Бо честь — це ключ до поваги. І це — основний ключ. Скористайся ним! — Леді й досі тримала його за лацкани, а її рот був так близько до його обличчя, що в її диханні Макбет відчув присмак скаженої люті.
— Люба… — почав був він.
— Ні! Якщо ти гадаєш, що Дункан — чесна і шляхетна людина, то знай, що це він убив Коудора, аби врятувати себе від небезпечних викриттів, які могли б просочитися у пресу, якби Коудор не загинув.
— Це — неправда!
— А ти сам його спитай!
— Ти кажеш це лише для того… для того…
— Щоб зміцнити твою силу волі! — відрізала Леді. Вона відпустила нарешті лацкани піджака і притулила долоні до його грудей, немовби прислухаючись, як б’ється серце. — Ти лишень уяви собі, що збираєшся вбити вбивцю, так само, як убив «вершника», і тоді тобі буде легше це зробити.
— Я не хочу, щоб мені було легше.
— Якщо твоя мораль будить у тобі найкращі якості, то просто згадай, що ти пов’язаний обіцянкою, яку дав мені минулої ночі, Макбете. Чи, може, хочеш сказати, що те, що я побачила і витлумачила як твою хоробрість, коли ти вбив Ернеста Коллума, було всього-на-всього хлопчачою безрозсудною брутальністю, бо на кону стояло не твоє життя, а життя мого круп’є? А тепер, коли тобі треба ризикнути собою, ти тікаєш, мов боягузлива гієна.
Її слова були безглуздими, але все одно вцілили.
— Ти ж знаєш, що це не так! — розпачливо вигукнув він.
— Як ти можеш не дотримати слова, яке мені дав, Макбете?
Він нервово ковтнув слину.
— Я… А ти? Можна подумати, ти завжди дотримуєш своє слово!
— Я? Я?! — Леді засміялася пронизливим сміхом, в якому чувся подив. — Щоб виконати обіцянку, яку я дала сама собі, мені довелося відірвати власне немовля від грудей і розбити йому голову об стіну. Тож як я можу порушити обіцянку, яку дала тобі, моє єдине кохання?
Макбет стояв, мовчки дивлячись на неї. Він вдихав її подих, її отруйний подих. І відчував, як слабне від нього з кожною секундою.
— Невже ти не розумієш: якщо цей задум провалиться, то Дункан і тобі зітне голову?
— Провалу не буде. Слухай-но сюди. Я дам Дункану склянку оцього бургундського й наполягатиму, щоб і його охоронці хоча б скуштували це вино. Вони нічого не помітять, а трохи згодом у них запаморочиться в голові. А коли повдягаються, то спатимуть без задніх ніг…