— Ну то як, будемо голосувати? Не будемо? Гаразд, тоді діймо за планом, але з деякими дрібними змінами. Сейтон зі своїми трьома людьми заходить з правого боку і прикриває тил. Я заходжу з лівого боку зі своїми трьома. А ти, Сіварте, рвонеш ліворуч, у темряву, і забіжиш до арки так, щоб опинитися в тилу «вершників». Станеш у проході, щоб ніхто з них не зміг втекти на корабель. Усім зрозуміло?
Сейтон прокашлявся.
— Сіварт — наймолодший і…
— … і найпрудкіший, — перервав його Дафф. — Я не питав, чи всі зі мною згодні. Я спитав, чи всім усе зрозуміло.
Він уважно оглянув позбавлені виразу обличчя людей, що стояли перед ним, і продовжив:
— Ваше мовчання я тлумачу як ствердну відповідь, — і знову повернувся до вікна.
Куций кривоногий чоловічок у білій капітанській кепці перевальцем зійшов по трапу під зливою. Зупинився біля чоловіка на червоному мотоциклі. Їздець не зняв свого шолома, не вимкнув двигуна, а лише підняв забрало. Він сидів у сідлі, непристойно розставивши ноги, і слухав капітана. З-під шолома вибивалися два білявих пасма і звисали на логотип «вершники-вікінги».
Дафф набрав повні легені повітря. Перевірив свого пістолета.
Найгіршим було те, що Макбет вже телефонував. Йому дали таку саму наводку анонімним телефонним дзвінком, і він запропонував Даффу на допомогу групу спецназу. Але той відмовився: мовляв, треба лише забрати вантажівку. І попросив мовчати про наводку.
За сигналом чоловіка в шоломі вікінга один із мотоциклістів висунувся вперед і розкрив перед капітаном корабля валізку-дипломат. Дафф побачив сержантські нашивки на верхній частині рукава його шкірянки. Капітан кивнув, підняв руку, і за мить почувся скрегіт заліза: то кран, що стояв на пристані, повернув свою стрілу, і на ній спалахнув ліхтар.
— Незабаром почнемо, — сказав Дафф. Тепер його голос прозвучав упевненіше. — Дочекаємося, коли вони обміняються дурманом та грошима, — і вперед.
Люди в напівтемряві мовчки закивали головами. Вони знали план дій до найдрібнішої деталі, але розраховували максимум на п’ятьох кур’єрів. Невже хтось попередив Свено про можливе втручання поліції?
— Ти відчуваєш запах? — пошепки спитав Сейтон, ставши поруч.
— Який запах?
— Запах їхнього страху. — Сейтон заплющив очі; його ніздрі тремтіли. Дафф втупився поглядом у дощову ніч. Чи пристав би він зараз на пропозицію Макбета щодо групи спецназу? Він провів по скісному білому шраму довгими пальцями. Тепер це вже не мало значення, він мав самостійно впоратися — давно чекав такої нагоди. Свено — тут, а Макбет і спецназівці сплять по домівках.
Макбет позіхнув, лежачи на спині. Прислухався до барабанного дробу дощових крапель. Відчув, що тіло заклякло, і перевернувся на бік.
Сивочолий чоловік підняв брезент, заповз усередину й сів у темряві, тремтячи від холоду й матюкаючись.
— Що, змок, Банко? — спитав Макбет, притиснувши долоні до шорсткого руберойду, на якому лежав.
— Для мене, старого ревматика, мешкати в цьому триклятому місті — це просто капець. Треба вийти на пенсію й перебратися до села. Купити маленький будиночок у Файфі або десь неподалік і сидіти собі на веранді під сонцем, слухаючи, як гудуть бджоли та цвірінькають пташки.
— …замість того, щоб сидіти посеред ночі на даху у вантажному порту. Жартуєш, старий?
Вони розсміялись.
Банко увімкнув ліхтарик, вмонтований у ручку.
— Поглянь-но, що я хотів тобі показати.
Макбет посвітив ліхтариком на креслення, яке передав Банко.
— Оце багатоствольний кулемет Гатлінга, про який ти казав. Красива штука, еге ж?
— Річ не в зовнішньому вигляді, Банко.
— Покажи його Дункану. Поясни, що це саме те, чого потребує спецназ. І якомога скоріше.
Макбет зітхнув.
— Він йому не потрібен.
— Скажи Дункану, що ми програємо, якщо Геката і «вершники» матимуть потужнішу зброю, ніж ми. Поясни, чого вартий скоростріл Гатлінга. Розтлумач, на що здатні два скоростріли!
— Дункан не погоджується на жодне підсилення нашої вогневої потуги, Банко. І гадаю, що має рацію. Відтоді, як його призначили начальником, кількість перестрілок зменшилася.
— Злочинність і досі зменшує кількість мешканців у місті.
— Але це лише початок. Дункан має план. І хоче все робити відповідно до закону і по справедливості.
— Ясна річ, я й не заперечую. Дункан — хороша людина, — з досадою простогнав Банко. — Але й вельми наївна. Тоді як з оцією штукою ми змогли би швидко очистити…
Їхню розмову перервав легкий стук по поверхні брезенту.
— Вони почали розвантаження, сер, — сказав хтось, злегка шепелявлячи.
То був молодий хлопець, новий снайпер спецназу на ім’я Олафсон. Разом з ним і ще одним молодим полісменом Ангусом їх було лише четверо, але Макбет знав, що всі двадцять п’ятеро спецназівців без вагань погодилися б сидіти з ним отут у засідці під холодним дощем.
Макбет вимкнув ліхтарика, віддав його Банко і засунув креслення до кишені своєї чорної спецназівської шкірянки. Потім відхилив край брезенту і підповз по-пластунськи до краю даху.
Банко теж підповз і завмер поруч.
Перед ними у світлі прожектора над палубою «Ленінграда» колихалася доісторичного вигляду вантажівка захисного зеленого кольору.
— Це — ЗІС-5, — прошепотів Банко.
— Іще з воєнних часів?
— Еге ж. «С» означає «Сталін». Що скажеш?
— Скажу, що «вершники» мають більше людей, ніж нарахував Дафф. Свено явно нервує.
— Гадаєш, він підозрює, що поліції дали наводку?
— Якби підозрював, то не приїхав би. Він боїться Гекати. Геката має більші вуха та очі, ніж ми.
— То що ж нам тепер робити?
— Сидіти і спостерігати. Може, Дафф спроможеться з усім впоратися сам. У такому разі ми не будемо втручатися.
— Невже хочеш сказати, що витяг оцих пацанів у мокру ніч, щоб вони лише сиділи і спостерігали?
Макбет пирснув:
— Це було добровільне завдання, до того ж я попередив, що воно може виявитися нудним.
Банко похитав головою.
— Ти маєш забагато вільного часу, Макбете. Тобі треба завести сім’ю.
Макбет застережливо підняв угору руки. На широкому й бородатому смаглявому обличчі блиснула усмішка.
— Ти та хлопці — оце і є моя сім’я, Банко. Чого мені ще треба?
Олафсон та Ангус весело захихикали позаду.
— І коли ти вже подорослішаєш, хлопче? — розпачливо пробурмотів Банко, витираючи воду з прицілу своєї гвинтівки «Ремінгтон-700».
Під ногами Бонуса лежало ціле місто. Перед ним була скляна панель від підлоги до стелі, і, якби не низька пелена хмар, він бачив би геть усе місто. Бонус простягнув свій келих, і один із двох хлопчиків у галіфе для верхової їзди та білих рукавичках хутко підбіг і знову наповнив його шампанським. Так, він знав, що йому не слід багато пити. Шампанське було дорогим, але не він за нього платив. Якось лікар сказав, що чоловіку його віку варто задуматися про свій спосіб життя. Але ж шампанське таке смачне! Так, все дуже просто: воно дуже припало до смаку. Не гірше за устриці та ракові шийки. І не гірше за молоденьких хлопчиків. Ні, доступу до них він не мав. Може, просто через те, що не питав?
Його забрали з прийому в «Обеліску» й відвезли до розкішних апартаментів на горішньому поверсі з видом на гавань з одного боку і на центральний вокзал, майдан Робітників та казино «Інвернесс» — з іншого. Бонуса прийняв поважний чоловік з пухкими щоками, приязною усмішкою, темними кучерями та холодним поглядом. Звали того чоловіка Геката. Або ж Невидима Рука. Невидима, бо бачити його могла лише жменька людей.
А Рука тому, що протягом останніх десяти років його діяльність так чи інакше впливала на більшість містян. Точніше, не діяльність, а продукція: синтетичний наркотик під назвою «вариво», який він самотужки виробляв. За приблизними підрахунками Бонуса, це «вариво» зробило Гекату одним із чотирьох найбагатших людей міста.