— Як діти можуть бути такими жорстокими та кровожерливими? — сумно спитала вона.
— А чому діти мають бути менш жорстокими, ніж дорослі?
— Але ж вони народжуються безгрішними!
— Безгрішними і без жодного уявлення про мораль. Хіба ж батьки не вимагають від нас миролюбної пасивності, щоб ми знали своє місце у суспільстві й дозволяли їм витворяти з нами все, що заманеться?
Біля хвіртки вони поцілувались. А в неділю Макбет запросив її на прогулянку в ліс по той бік тунелю. З собою він взяв прогулянковий кошик з наїдками.
— А ти добре куховариш! — вигукнула Мередіт.
— Це Банко з Вірою мене навчили. Ми з ними часто приходили саме на це місце.
А потім вони поцілувалися, її дихання стало уривчастим, і він засунув руку під її бавовняне плаття.
— Зачекай… — попросила вона.
І він чекав. І, чекаючи, вирізав серце на великому дубі, а вістрям ножа вишкрябав у серці їхні імена: Мередіт і Макбет.
— Вона вже готова тобі віддатися, — впевнено резюмував Дафф, коли Макбет повернувся додому і детально все розповів. — У середу я піду до Рити. А ти запроси її прямо сюди.
Коли Мередіт подзвонила у двері, Макбет відкоркував пляшку вина й запалив свічки. Він був готовий. Але не до того, що сталося — тільки-но Мередіт зайшла, як розстебнула йому ремінь і засунула руку в штани.
— Н-н-не треба, — затинаючись, пробурмотів він.
Вона ошелешено глянула на нього.
— П-п-припини.
— А чому ти заїкаєшся?
— Я не хочу, щоб ти це робила.
Зі щоками, палаючими від сорому, Мередіт прибрала руку. Вони мовчки випили по склянці червоного вина.
— Мені завтра рано вставати, — сказала вона. — Скоро іспити, тож треба готуватись.
— Авжеж.
Минуло три тижні. Макбет кілька разів телефонував, але Мередіт слухавку не брала, а Рита казала, що подруги немає вдома.
— Наскільки я зрозумів, ти з Мередіт уже не зустрічаєшся, — поцікавився Дафф.
— Ні, не зустрічаюсь.
— І ми з Ритою також. Ти не проти, якщо я зустрічатимусь із Мередіт?
— Сам у неї спитай.
— Та я вже питав.
Макбетові аж дихання перехопило. Його серце наче пазурами стиснули.
— Та невже? І що ж вона сказала?
— Сказала, що згодна.
— Правда? І коли ж ти збираєшся…
— Вже. Вчора. Так, нічого особливого, але… все одно приємно.
Наступного дня Макбет прокинувся хворим. Та лише згодом збагнув, що то за хвороба і що від розбитого серця ліків не існує. Страждання можна було лише перетерпіти, і він терпів. Страждав мовчки, не повідавши її ім’я нікому, крім старого дуба на сонячному боці тунелю. І згодом симптоми минули. Майже повністю. А ще він дізнався: люди помиляються, кажучи, що закохатися можна лише раз у житті. На відміну від Мередіт, Леді була і хворобою, і зіллям водночас. Спрагою й водою. Бажанням та його задоволенням. А тепер її голос долетів до нього мов через море, дотягнувся через нічну темряву.
— Любий…
Макбет полинув крізь воду та вітер, крізь світло та темряву.
— Любий, прокидайся!
Макбет розплющив очі. Він лежав у ліжку. Мабуть, була ще ніч, бо в кімнаті панувала темрява. Але якась зерниста темрява, як на фото, щось на кшталт майже невловимої сірості, яка передує світанку.
— Нарешті! — засичала Леді йому у вухо. — Де ти був?
— Де? — здивувався Макбет, намагаючись вхопитися за останню скалку сну. — А хіба я був не тут?
— Твоє тіло — так, але я намагалася розбудити тебе кілька годин. Ти був як непритомний. Що ти зробив?
Макбет і досі намагався чіплятися за сон, але раптом розгубився: що за сон то був? Хороший чи кошмарний? Дункан… Він розслабився — і в темряві закружляли якісь образи.
— Твої зіниці, — сказала Леді, обхопивши його лице долонями. — Ти прийняв дурман, ось чому ти так довго спав.
Він поморщився й відвернувся — від неї і від світла.
— Так треба було.
— Але ж ти зробив оте?
— Оте?
Леді щосили струсонула його.
— Макбете, любий, відповідай мені! Ти вчинив те, що мені обіцяв?
— Так! — простогнав він, провівши рукою по обличчю. — Ні, не знаю.
— Не знаєш?!
— Я бачу його перед собою, з нього стирчить кинджал, але не знаю, чи це справді сталося, чи просто мені примарилось.
— Отут на нічному столику лежить чистий кинджал. Після вбивства Дункана ти мав підкинути два кинджали охоронцям, кожному по одному.
— Так, пам’ятаю.
— А другий кинджал у них? Та опануй себе нарешті!
— «Прокиньтесь! Макбет вбиває сплячих»!
— Що?!
— Це він так сказав. Або мені примарилось, що сказав.
— Тоді треба піти й перевірити.
Макбет заплющив очі й спробував заснути. Може, уві сні він побачить, що сталося. І тоді не доведеться йти й перевіряти. Але сон прослизнув крізь пальці. Розплющивши очі, побачив, як Леді стоїть, притулившись вухом до стіни.
— Вони й досі хропуть. Ходімо! — сказала вона, схопивши кинджал з нічного столика.
Макбет набрав повні груди повітря. Невдовзі настане день з його викривальним світлом. Він різко звісив ноги з ліжка і побачив, що повністю вдягнений.
Вони вийшли в коридор. Не чутно ані звуку. Ті, хто залишався ночувати в «Інвернессі», зазвичай прокидалися пізно.
Леді відімкнула кімнату охоронців, і вони з Макбетом увійшли. Охоронці спали в кріслах. Але кинджалів ніде не було, не видно було й крові на їхніх костюмах і сорочках, як мало би бути за планом.
— Отже, мені все наснилося, — прошепотів Макбет. — Облишмо цю справу й ходімо звідси.
— Ні! — гаркнула Леді й розгонистою ходою підійшла до дверей, що вели у номер Дункана. Переклала кинджал у праву руку. А потім, не вагаючись, ривком відчинила двері й увійшла.
Макбет на мить затримався і прислухався.
Анічичирк.
Він підійшов до відчинених дверей.
Крізь вікно потроху сочився сірий світанок.
Леді стояла з протилежного боку ліжка, притиснувши кинджал до рота. Вона стискала його руків’я обома руками, а в її широко розкритих очах заціпенів жах.
Дункан лежав у ліжку. Його розплющені очі наче вдивлялись у щось біля вхідних дверей. Все було забризкане кров’ю. Ковдра, на ковдрі — пістолет, на пістолеті — його рука. А з Дунканової шиї, мов гак, стирчало руків’я кинджала.
— О, мій любий Макбете! — прошепотіла Леді. — Мій єдиний, мій герой, мій спаситель!
Макбет хотів був щось сказати, але тієї миті абсолютну недільну тишу порушило ледь чутне, але безперервне дзижчання дзвінка, що долітало знизу.
Леді поглянула на свого годинника.
— Це Дафф! Щось дуже рано! Любий, сходи вниз і затримай його, поки я все тут владнаю.
— Ти маєш три хвилини, — відповів Макбет. — Не торкайся крові. Вона вже наполовину засохла, тож на ній можуть лишитися відбитки пальців. Зрозуміла?
Леді схилила голову набік і усміхнулася йому.
— Привіт, — сказала вона. — Нарешті ти отямився.
Він збагнув, що вона мала на увазі. Він дійсно отямився. Зараз він був у зоні.
Стоячи перед входом до «Інвернесс», Дафф здригнувся від холоду, і йому захотілося повернутись до теплого ліжка Кетнесс. Він уже збирався натиснути дзвінок вдруге, як двері раптом відчинились.
— Вхід до казино отам, сер.
— Та ні, я приїхав забрати старшого комісара Дункана.
— А, зрозуміло. Тоді заходьте. Я зателефоную й повідомлю, що ви вже тут. Ви інспектор Дафф, так?
Дафф кивнув. В «Інвернессі» і справді першокласний персонал. Він опустився в одне з глибоких крісел і почав чекати.
— Ніхто не відповідає, сер, — сказав черговий. — Ані він, ані його охоронці.
Дафф поглянув на свого годинника.
— Який у старшого комісара номер кімнати?
— Два тринадцять, сер.
— Ви не проти, якщо я піднімуся й розбуджу його?
— Аж ніяк.
Дафф уже піднімався сходами, коли побачив, як назустріч йому підстрибом спускається знайома фігура.
— Привіт, Даффе, — бадьоро гукнув Макбет. — Джеку, сходи, будь ласка, на кухню і приготуй нам по чашці міцної кави.