Черговий пішов.
— Дякую, Макбете, але мене просили забрати Дункана.
— А це що — терміново? По-моєму, ти приїхав зарано.
— Ми пообіцяли повернутися додому на певну годину, а міст Кеннета й досі закритий, тому доведеться їхати в об’їзд через старий місток.
— Розслабся, — усміхнувся Макбет, беручи Даффа під руку. — Не буде ж твоя половина секундоміром тебе контролювати? А вигляд у тебе дуже зморений, тому маєш випити міцної кави, щоб не заснути за кермом. Ходімо, трохи посидимо.
Дафф завагався.
— Дякую, друже, але якось іншим разом.
— Чашка кави — і вона не помітить запаху віскі, а якщо помітить, то не одразу.
— Я подумую стати тверезником, як ти.
— Та невже?
— Випивка призводить до трьох наслідків: червоного носу, сонливості та бажання посцяти. У випадку з Дунканом явно сталося друге. Тому я радше піднімуся й…
Макбет стиснув його руку.
— А ще я чув, що випивка посилює хтивість. Посилює хтивість, але послаблює потенцію. Як провів ніч? Розповідай. Повільно й детально.
Дафф здивовано вигнув брови. Повільно й детально. Він просто пародіює професійний вираз для допиту, який вони завчили ще в коледжі, чи дійсно щось знає? Та ні, зазвичай Макбет загадками не говорить. Не має для цього ані терплячості, ані хисту.
— Та нема про що розповідати. Я ночував у родичів.
— Правда? Щось ти ніколи не казав, що вони в тебе є. Здається, твоїм останнім родичем був дідо. О, а ось і каву принесли! Постав чашки на стіл, Джеку. І спробуй іще раз додзвонитися до Дункана.
Заспокоєний тим, що черговий сам візьметься будити Дункана, Дафф спустився сходами і спрагло потягнувся до кави. Але сідати не став.
— Сім’я — річ непроста, — мовив Макбет. — Постійне джерело докорів сумління, так?
— Може, й так, — відказав Дафф, обпікши язика при першій спробі відсьорбнути кави і тепер дмухаючи на неї.
— Як діти? Їм подобається у Файфі?
— У Файфі подобається всім.
— Дункан і досі не відповідає, сер.
— Дякую, Джеку. Спробуй іще раз. Сьогодні вранці багато людей прокинуться з важкою головою.
Дафф поставив свою чашку.
— Макбете, мабуть я спершу його розбуджу, а потім уже поп’ю кави — на дорогу.
— Я піду з тобою. Його номер поруч із нашим, — промовив Макбет, відсьорбнувши кави. І пролив трохи на руку й рукав піджака. — Ой! Ти маєш паперового рушника, Джеку?
— Зараз подам!
— Стривай, Даффе! Дякую, Джеку! Ось і все. А тепер ходімо.
Вони вирушили нагору.
— Ти що — ногу пошкодив? — спитав Дафф.
— Ні, а що?
— Ніколи не бачив, щоб ти так повільно сходами піднімався.
— Та хтозна, може, справді розтягнув м’яз на нозі, переслідуючи «вершників».
— Г-м-м…
— До речі, як тобі спалося?
— Погано, — відповів Дафф. — Була жахлива ніч. Грім, блискавки, і лило, ніби з відра.
— Так, дійсно жахлива ніч.
— Отже, ти теж не спав?
— Та ні, спав…
Дафф обернувся й поглянув на нього в упор.
— …після того, як буревій ущух, — завершив фразу Макбет. — Ось і прийшли.
Дафф постукав у двері. Почекав і постукав знову. Взявся за ручку. Двері виявилися замкненими. І в нього виникло відчуття, ніби щось не так, як мало бути.
— Маєте універсальний ключ?
— Піду у Джека спитаю, — відповів Макбет.
— Джеку! — гукнув Дафф. А потім гукнув іще раз, набравши повні легені повітря: — Джеку!
За кілька секунд над краєм сходів показалася голова чергового.
— Слухаю, сер!
— У тебе є універсальний ключ?
— Так, сер.
— Ходи сюди й негайно відімкни двері.
Черговий підбіг до них короткими крочками, понишпорив у кишені, вийняв ключа, встромив у замкову щілину і крутнув.
Дафф відчинив двері.
І всі враз заціпеніли, витріщившись на побачене. Першим озвався черговий.
— Чорт забирай, оце такої!
Макбет уп’яв очі у страшну картину, відчуваючи, як поріг дверей тисне йому в підошви, і раптом почув, як Дафф розтрощив скляну перетинку пожежної сигналізації, що тієї ж миті заверещала.
Леді витягла кинджал з шиї Дункана і штрикнула його ще й з лівого боку. Пістолета на ковдрі вже не було. Все ж решта залишилося без змін.
— Джеку! — гаркнув Дафф, перекрикуючи вереск сигналізації. — Виганяй усіх з номерів і збирай внизу біля реєстратури. Про те, що побачив, ані слова, зрозумів?
— 3-з-зрозумів, сер.
Двері в коридорі порозчинялися. З найближчих виглянула Леді — босоніж і в нічній сорочці.
— Що сталося, любий? Пожежа?
Вона добре грала свою роль. Все йшло за планом. Макбет почувався так, ніби й досі був у зоні. Відчув тієї ж миті, тієї ж секунди, що, попри позірний хаос і метушню, все йшло так, як слід. Наразі і він, і його кохана були абсолютно невразливими, повністю контролювали все — і місто, і фортуну, і орбіти зірок. Йому здалося, що кайф, який він відчув, був сильнішим за все те, що міг йому запропонувати Геката.
— Куди, в біса, поділися його охоронці?! — розлючено скрикнув Дафф. Макбет з Леді розраховували, що в ролі свідка опиниться не Дафф, а хтось із ошелешених та перепуджених гостей, яких вони розмістили в сусідніх кімнатах, — наприклад, Малкольм. Але Дафф уже був тут, і його присутність ігнорувати було неможливо.
— Мерщій сюди, люба! І ти, Даффе!
Заштовхавши їх обох у Дунканів номер, Макбет зачинив двері і витяг із кобури табельний пістолет.
— А тепер слухайте уважно. Двері були замкнені, і слідів злому немає. Єдиний, у кого є універсальний ключ, — це Джек…
— І я, — додала Леді. — Принаймні він у мене має бути…
— Окрім універсального ключа є ще одна можливість, — сказав Макбет, вказуючи на двері сусідньої кімнати.
— Його особисті охоронці? — жахнулась Леді, прикривши долонею рота.
Макбет звів курок.
— Піду перевірю.
— Я з тобою, — сказав Дафф.
— Ні, ти не підеш, — відрізав Макбет наказовим тоном. — Це моя справа, а не твоя.
— А я зроблю так, як…
— Ви зробите так, як я вам наказую, інспекторе Даффе.
На обличчі Даффа з’явився подив. Потім до нього поволі дійшло: начальник відділу боротьби з організованою злочинністю був вищий рангом за начальника відділу вбивств.
— Подбай про Леді, добре, Даффе?
Не чекаючи на відповідь, Макбет увійшов до кімнати охоронців і зачинив за собою двері. Ті й досі спали у своїх кріслах. Один з них щось невдоволено пробурмотів — мабуть, пронизливий вереск сигналізації все ж таки пробивався крізь важку ковдру дурману.
Макбет ляснув його по щоці тильним боком долоні.
Одне око розплющилося, і погляд охоронця, попливши кімнатою, нарешті зупинився на Макбеті, поволі фіксуючи обриси його фігури.
Андріанов побачив, що його чорний піджак і біла сорочка закривавлені, а потім відчув, що дечого бракує — ваги пістолета у кобурі. Він засунув руку в кобуру під піджаком, і пальці замість табельного зброї намацали гостру сталь, а на ній — щось липке… Охоронець витяг руку й поглянув на неї. Кров? Може, це йому сниться? Андріанов простогнав, і частина його мозку запеленгувала якісь коливання, інтерпретуючи їх як сигнали небезпеки. Охоронець відчайдушно намагаючись опанувати себе, мимовільно озирнувся і на підлозі біля крісла, в якому розвалився, побачив свій пістолет. А потім побачив іще одного пістолета — біля крісла, в якому спав його напарник.
— Що таке…? — промимрив Андріанов, вдивляючись у дуло пістолета, націленого на нього чоловіком, який стояв навпроти.
— Поліція! — вигукнув чоловік. То був Макбет. Новий начальник… начальник як його там… — Тримайте свої пістолети так, щоб я їх бачив, інакше стрілятиму!
Андріанов отетеріло закліпав очима. Чому здається, ніби його засмоктала трясовина? Може, він щось не те випив чи з’їв?
— Не цілься в мене! — заволав Макбет. — Не…
Внутрішній голос підказував Андріанову, що краще не намагатися підняти свого пістолета з підлоги й сидіти не рипаючись. Тоді чоловік, який стоїть перед ним, не стрілятиме. Але це не допомогло. Напевне, всі ті години, дні та роки служби в охороні виробили в ньому інстинкт, реакцію, яка вже не залежала від його власної волі — інстинкт захищати іншу людину, не думаючи про власне життя. А може, він був таким від народження і саме тому пішов на цю роботу.