Малкольм усвідомив, що має злякатися. І злякався. Але не так сильно, як міг би. Панічну реакцію могли спричинити ситуації цілком тривіальні, наприклад, стояння на верхньому щаблі драбини без належної опори або напад розлючених бджіл. Але зараз, цього конкретного ранку, сама ситуація не дозволяла йому впадати в паніку — навпаки, вона загострила його здатність мислити швидко й раціонально, посилила рішучість і, хоч як би парадоксально це було, заспокоїла його.
— Якщо це так, то звідки мені знати, що ти — не один зі змовників, Банко?
— Якби я хотів убити вас, то давно б уже це зробив, сер.
Малкольм кивнув. Щось в інтонації Банко підказувало йому, що цей фізично слабший і значно старший чоловік справді міг би убити його голими руками, якби захотів.
— І куди ж ми ідемо?
— До контейнерного порту, сер.
— А чому не додому до…
— Невже ви збираєтеся втягнути свою сім’ю в цю халепу, сер? Я все поясню, коли приїдемо. Рушайте. А я тим часом ляжу на сидіння. Буде краще, якщо мене ніхто не бачитиме й не здогадається, що вас уже поінформували.
Малкольм виїхав із гаража, кивнув охоронцю, той підняв шлагбаум — і авто знову потрапило під дощ.
— У мене сьогодні нарада…
— Про це потурбуються.
— А прес-конференція?
— Про це також потурбуються. Зараз ви маєте думати лише про себе. І про вашу доньку.
— Про Джулію? — Тепер Малкольм нарешті відчув панічний страх.
— Про неї також потурбуються, сер. Ви просто кермуйте, і все. Невдовзі ми приїдемо.
— І що ми там будемо робити?
— Саме те, що треба.
За п’ять хвилин вони заїхали у ворота контейнерної гавані, що вже кілька років не замикались, оскільки всі спроби не пускати до порту безхатьків та крадіїв призводили лише до розтрощеної огорожі та зламаних замків. Була неділя, і причал був порожнім.
— Зупиніть машину за отим сараєм.
Малкольм зробив, як було сказано, зупинившись позаду салону «Вольво».
— Підпишіть оце, — сказав Банко, подаючи папір і ручку між передніми сидіннями.
— Що це? — спитав Малкольм.
— Кілька рядків, надрукованих на вашій друкарській машинці, — відповів Банко. — Прочитайте вголос.
— «Вершники-вікінги» погрожували вбити мою доньку…, — прочитав Малкольм і зупинився.
— Продовжуйте, — мовив Банко.
Малкольм прокашлявся.
— …Джулію, якщо я не допоможу їм убити старшого комісара, — прочитав він. — Але тепер вони мають на мене зачіпку і вимагають нових послуг. Я усвідомлюю, що, допоки житиму, існуватиме загроза життю моєї доньки. Саме через це і через сором за скоєне я вирішив утопитись.
— Фактично, це правда, — сказав Банко. — Тільки підпис під цим листом може врятувати твою доньку.
Малкольм обернувся до Банко. І зустрівся поглядом з дулом пістолета, який той тримав в обтягненій рукавичкою руці.
— Ніхто не збирався влаштовувати замах на моє життя. Ти збрехав.
— І так, і ні, — відповів Банко.
— Ти заманив мене сюди, аби вбити і скинути в канал.
— Ти втопишся сам, як і сказано в цьому листі.
— А з якого дива я мушу топитись?
— Бо альтернатива така: зараз я вистрілю тобі в голову й відвезу додому, і в такому разі передсмертний лист матиме інший вигляд, — відповів Банко, передаючи йому ще один аркуш паперу. — Тут змінена лише кінцівка.
— «… що допоки ми з донькою живі, загроза її життю зберігатиметься завжди. Саме тому я вирішив вкоротити нам віку, щоб позбавити її сорому за те, що скоїв, і необхідності жити в безперервному страху».
Малкольм закліпав очима. Він розумів слова, вони мали сенс, але йому все одно довелося перечитати листа ще раз.
— А тепер підпишися, Малкольме, — порадив Банко, і його голос прозвучав майже заспокійливо.
Малкольм заплющив очі. В авто було так тихо, що він почув, як риплять пружини курка в пістолеті, який націлив на нього Банко. Потім він розплющив очі, взяв ручку й підписав першого листа. На задньому сидінні почулося торохтіння металу.
— Ось, візьми, — звелів Банко. — Обмотай себе довкола талії під піджаком.
Малкольм окинув поглядом ланцюг, який простягнув йому Банко. Такі ланцюги чіпляють на колеса авто під час ожеледиці. Це що — грузило?
Він узяв ланцюг і обмотав його довкола талії, тоді як його мозок похапливо шукав вихід із ситуації.
— Дай погляну.
Банко нахилився, затягуючи ланцюг. А потім з’єднав обидва кінці навісним замком і клацнув, замикаючи його. На пасажирське сидіння поклав листа, а поверх нього — ключа, який, здогадався Малкольм, був ключем від навісного замка.
— Ходімо.
Вони вийшли з авто. Підштовхуючи Малкольма своїм пістолетом. Банко повів його краєм причалу вздовж вузького каналу, який тягнувся від основної пристані. Обабіч каналу стінами стояли контейнери. Навіть якби хтось і з’явився на причалі, то він все одно не побачив би Малкольма й Банко.
— Зупинись, — наказав Банко.
Малкольм поглянув на море — пласке, притиснуте важкими краплями проливного дощу. Потім опустив погляд на маслянисту зелено-чорну воду, повернувся до моря спиною й уп’явся очима в Банко.
Той підняв пістолет.
— Стрибайте, сер.
— Ти не схожий на людину, яка намірилася вбити, Банко.
— При всій повазі, сер, смію припустити, що ви не знаєте, як виглядають такі люди.
— І то правда. Але я добре розуміюся на людській вдачі.
— Розумілися. До сьогодні.
Малкольм розставив руки.
— Що ж, тоді штовхни мене.
Банко облизав губи. Переклав пістолет в іншу руку.
— Ну то що, Банко? Покажи мені, який з тебе вбивця.
— Ви такі незворушні, навіть не просите пощади, сер.
Малкольм опустив руки.
— Бо я знаю, що таке втрата, Банко. І ти знаєш. Життя навчило мене, що з багатьма втратами можна змиритись. Але є такі, з якими змиритися неможливо, бо тоді наше життя закінчиться ще до того, як припиниться наше існування. Я знаю, що ти втратив дружину через хворобу, якою це місто інфікувало своїх мешканців.
— Та невже? А звідки ви це знаєте?
— Мені про це розповів Дункан. Розповів тому, що я втратив свою дружину через ту саму хворобу. І ми з ним говорили про те, як намагатимемося створити таке місто, де подібного більше не траплятиметься, де навіть найвпливовіших промислових магнатів судитимуть за порушення закону, де вбивство — це вбивство, хай би у який спосіб воно було скоєне, вогнепальною зброєю чи газовим отруєнням містян, допоки вони не пожовтіють і не смердітимуть, як трупи.
— Отже, ви вже втратили те, що втрачати не можна.
— Ні. Втрата дружини не позбавляє життя сенсу. Бо є діти. Донька. Син. Саме наші діти є тим, чого втрачати не можна, Банко. Якщо я, померши зараз, врятую Джулію, то так воно й має бути, значить, моя смерть того варта. А після мене й Дункана прийдуть нові люди. Можеш мені не вірити, але в нашому світі повно людей, які хочуть творити добро, Банко.
— А хто вирішує, що є добром? Ви і решта великих начальників?
— А ти спитай у свого серця, Банко. Твій мозок тебе обдурить. Спитай у серця.
Малкольм побачив, як Банко переніс вагу свого тіла з однієї ноги на іншу. У роті в Малкольма пересохло, і голос його захрип.
— Можеш начепити на таких, як я, скільки завгодно ланцюгів, Банко, але це все одно не допоможе, бо ми завжди виринаємо. З’являємося знову і знову. Добро завжди виходить на поверхню. Присягаюся, що я вирину рано чи пізно, і всі дізнаються про твій злочин.
— Це не мій злочин, Малкольме.
— Гекатин. І твій. Бо ви з ним в одному човні. І ми обидва знаємо, яку ріку той човен перепливе і де ви невдовзі опинитесь.
Банко повільно кивнув головою.
— Геката, — вимовив він. — Саме так. Геката.
— Що?
Малкольму здалося, що Банко дивиться в точку на його лобі.
— Маєте рацію, сер. Я працюю на Гекату.
Малкольм спробував розшифрувати слабку посмішку, яка з’явилася на обличчі Банко. По його щоках текла дощова вода, і здавалося, що він плаче. «Може, він вагається?», — подумав Малкольм. Він знав, що має говорити далі, має змусити говорити Банко, бо кожне слово, кожна секунда продовжували йому життя. Збільшували крихітний шанс, що Банко передумає або на пристані хтось з’явиться.