— І це є ще однією підставою для нього бути вірним тобі, милий.
— Так, я теж про це думав. Але тепер я бачу, що… — Макбет нахмурив брови й підійшов ближче до дзеркала. Поклав руку на поверхню, до чогось придивляючись. — Банко любив мене так, як батько любить сина, але ця любов обернулась на ненависть, коли він скуштував отрути заздрощів. Я обігнав його під час сходження нагору, тож він замість начальника став моїм підлеглим. Крім необхідності виконувати мої накази, йому доведеться терпіти ще й зневагу свого нащадка Флінса, бо той знатиме, що батько скорився зозуленяті, підкинутому до їхнього гнізда, тобто мені, Макбету. Ти ніколи не вдивлялась у віддані карі очі пса, який вимахує перед тобою хвостом, сподіваючись на харч? Він сидить нерухомо перед тобою і чекає, бо його так навчили. А ти посміхаєшся йому, гладиш по голові, не помічаючи ненависті, що ховається за покірністю. Не розумієш, що при слушній нагоді, відчувши, що зможе уникнути покарання, він враз вчепиться тобі в горлянку, і твоя смерть стане для нього ковтком свободи, а ти так і залишишся лежати, напівобгризений в якомусь смердючому коридорі.
— Милий, що з тобою сталося?
— Це мені наснилось.
— У тебе розвивається параноя. Банко — твій справжній друг! Якби він планував зрадити тебе, то просто пішов би до Малкольма і розповів йому про твої плани.
— Ні, він знає, що стане сильнішим, якщо зробить хід своїм козирним тузом у самому кінці. Спершу він уб’є мене, небезпечного вбивцю, а потім поверне Малкольма на посаду старшого комісара. Це буде героїчним подвигом! Як не віддячити такому чоловікові та його нащадку?
— Невже ти і справді у це віриш?
— Ні, — відповів Макбет. — Він стояв тепер майже впритул до дзеркала, торкаючись його носом, біля якого скло спітніло. — Я не вірю у це. Я це знаю. Я це бачу. Я бачу їх обох наскрізь — І Банко, і Флінса. Мушу їх випередити, але ж як? — Раптом Макбет рвучко обернувся до Леді. — Як? Кохана, ти маєш допомогти мені. Допомогти нам.
Леді схрестила на грудях руки. Хоч як химерно звучали Макбетові роздуми, але в них був певний сенс. Можливо, він має рацію. Можливо. А якщо він навіть і не має рації, то все одно Банко — співучасник злочину, потенційний свідок і базікало. Чим менше свідків, тим краще. До того ж, яка їм реальна користь від Банко та Флінса? Жодної. Леді зітхнула. Як сказав би Джек, «якщо під час гри у блекджек ти маєш менше дванадцяти, то береш іще одну карту, бо програвати не можна».
— Запроси їх сюди на вечерю, — сказала вона. — І ми дізнаємося, що вони замислили.
— Тут і прикінчимо їх, еге ж?
— Ні-ні, досить убивств в «Інвернессі», ще одне може кинути на нас підозру, а також відлякати клієнтуру. Маємо зробити це по дорозі.
Макбет кивнув.
— Я попрошу Банко та Флінса приїхати автомобілем. Мовляв, пообіцяв декому, що вони підвезуть його після вечері додому. Я знаю точно, яким маршрутом Банко поїде, і якщо попрошу бути пунктуальним, то знатиму з точністю до хвилини, коли і в якому місці маршруту вони будуть. Знаєш, що, жінко моїх мрій?
«Так, знаю», — подумала Леді в обіймах Макбета, але все одно дозволила йому вимовити:
— Я кохаю тебе більше за все на цій землі та в небесах над нами.
Дафф знайшов хлопця, який сидів на швартовній тумбі скраєчку причалу. Дощ ненадовго вщух, і крізь шар білих хмар над ними пробивалося більше світла, ніж зазвичай. Але поодаль над рікою вже вишукувалися нові шеренги синювато-сірих хмар, готових рушити в наступ із новим поривом північно-західного вітру — цей наступ був єдиним, який можна безпомилково передбачити у цьому місті.
— Я — Дафф. Це ти телефонував про Малкольма?
— Шикарний шрам! — мовив хлопець, поправляючи пов’язку на оці. — Чув, що ти вже не є начальником наркотичного відділу?
— Ти казав, що це термінова справа.
— Усі справи термінові, пане наркобароне.
— Класне прізвисько. Мені подобається. Починай!
— Та ні, це ти починай.
— Ага, ось у чому полягає невідкладність справи! І коли ж має бути твоя наступна ін’єкція?
— Мала бути дві години тому. А якщо ця справа настільки важлива, що до мене приїхав сам бос власною персоною, то, гадаю, тобі доведеться заплатити не лише за наступну дозу, а й за десять наступних.
— Або інакше: я почекаю півгодини, і ти з радістю все мені розкажеш за півціни. А ще за півгодини це вже буде чверть ціни…
— Не заперечую, пане наркобароне, але питання в тому, хто з нас більше поспішає? Я прочитав про Малкольма в сьогоднішній ранковій газеті й упізнав його на фото. Він, типу, втопився. Велике, мовляв, цабе — заступник старшого комісара. Вкрай важлива справа.
— Давай, хлопче, розповідай, і я заплачу стільки, скільки тобі треба.
Одноокий хлопець тихо хихикнув.
— Вибачте, пане наркобароне, але я вже давно не довіряю лягавим. Утім, ось вам перша порція. Якось прокидаюсь я тут, трохи покунявши поміж рядами отих контейнерів, де можна безпечно нюхнути або вколотися й відпочити, не боячись, що тебе поб’ють чи пограбують. Сподіваюся, ви мене розумієте. Мене ніхто не бачить, зате я бачу його, Малкольма, на протилежному боці каналу. Ну як, пане наркобароне? Перша порція — безкоштовно, але за наступну маєте заплатити. Ну то що, продовжувати чи ні? — хихикнув хлопець.
— Не думаю, що мені це цікаво, — відповів Дафф. — Ми й так знаємо, що Малкольм тут був, бо знайшли його автомобіль.
— Але ви не знаєте того, що він тут був не один. Тим більше не знаєте, з ким він тут був.
Зі свого гіркого досвіду Дафф знав, що наркомани частіше брешуть, аніж кажуть правду, особливо тоді, коли сподіваються заробити на наступну порцію дурману. Але зазвичай не вигадують таких складних комбінацій, як зателефонувати до управління, вимагати розмови з одним із керівників, а потім чекати цілу годину під дощем без гарантії оплати.
— А ти хоч сам знаєш? — недовірливо спитав Дафф. — Знаєш того, хто з ним був?
— Так, мені доводилося бачити його раніше.
Дафф дістав свого гаманця. Видобув звідти купюри, порахував, і подав кілька з них хлопцеві.
— Я хотів був зателефонувати самому Макбету, — мовив одноокий, перераховуючи гроші. — Але потім мені спало на думку, що він не повірить, коли я скажу, хто то був.
— Ти знаєш ту людину особисто?
— Малкольм розмовляв з панібратом Макбета, — відповів хлопець. — 3 отим старим, сивим хлопом.
У Даффа від несподіванки аж подих перехопило.
— З Банко?
— Я не знаю, як його звати, але бачив його колись із Макбетом на вокзалі.
— І про що ж Малкольм та Банко говорили?
— Вони були надто далеко, і я не чув.
— А що… г-м-м… А хоч здогадатися можна було про тему їхньої розмови? Вони сміялись? Чи кричали сердито один на одного?
— Не можу сказати. Дощ барабанив по контейнерах, до того ж вони стояли до мене спинами. Схоже, вони сперечалися. Старий хлоп навіть трохи стрілялкою своєю порозмахував. Але потім усе вгамувалося, вони сіли у «вольво» й подалися геть. За кермом сидів сивочолий.
Дафф отетеріло почесав потилицю. Банко та Малкольм — змовники?
— Це надто багато, — мовив хлопець, повертаючи одну купюру.
Дафф ошелешено глянув на нього. Наркоман — і віддає решту? Він узяв купюру.
— Ти ж розповів мені це не заради грошей на наступну порцію дурі, я правильно розумію?
— Га?
— Ти сказав, ніби прочитав газету й одразу збагнув, що це важлива справа. І це справді так. Настільки важлива, що, якби ти зателефонував не до поліції, а якомусь журналісту, то отримав би вдесятеро більше грошей, аніж від мене. Тому це тебе або Геката підіслав для поширення фальшивої інформації, або ти маєш якісь власні плани.
— Ідіть ви в дупу, пане наркобароне.