Дафф схопив хлопця за комір і підняв його зі швартової тумби. Той був майже невагомим.
— Слухай-но сюди, — просичав Дафф, відвертаючись від хлопцевого смердючого подиху. — Я можу запроторити тебе за грати — побачимо, що ти заспіваєш, коли почнеться ломка і ти знатимеш, що протягом двох днів будеш із цією ломкою сам-на-сам. Або негайно скажеш мені, чому сюди прийшов. Маєш у своєму розпорядженні п’ять секунд. Чотири…
Хлопець люто вирячився на Даффа.
— Три…
— Ти, мусоре довбаний, пішов ти в сраку…
— Два…
— Моє око!
— Один…
— Я ж сказав — моє око!
— Що — твоє око?
— Я просто хотів допомогти вам спіймати чоловіка, який позбавив мене ока.
— Хто це був?
Хлопець пирхнув.
— Той самий, який вам — як шпичка в сраці. Ти що, не знаєш, хто за всім цим стоїть? У цьому місті є лише один чоловік, який може вбити старшого комісара й уникнути покарання, і це — Невидима Рука.
— Геката?
14
Макбет їхав сам-один брудною дорогою поміж старих фабрик. Звична сіра хмара висіла так низько над трубами, що не можна було сказати, які з них димилися, а які — ні, але деякі ворота мали таблички «зачинено» або були зв'язані ланцюгами, схожими на химерні краватки-метелики.
Прес-конференція минула безболісно. Безболісно, бо він був під таким кайфом, що жодного болю все одно не відчув би. Макбет зосередився на тому, що сів, відкинувшись на спинку крісла, а на питання замість нього відповідали Леннокс та Кетнесс. Звісно, крім тих питань, які поставили йому особисто і на які він давав стандартну відповідь «наразі ми не можемо це коментувати» з таким виглядом, наче інформації насправді вони мали дуже багато і ситуацію тримали під повним контролем. Спокій та впевненість. Він сподівався, що саме таке враження справив на репортерів. Виконувач обов’язків старшого комісара, який не дозволяє вплинути на себе довколишній істерії, а на верескливі вигуки журналістів «Народ має право знати!» лише посміхається — стримано й терпляче. Втім, Кайт, отой журналіст з гаркавим «р», зауважив у своїй радіопрограмі після прес-конференції, що виконувач обов’язків начальника поліції багато позіхав, мав знуджений вигляд і часто поглядав на годинника. Але нехай той Кайт іде під три чорти. В патрульному відділі добре знали, що старший комісар не нудиться, а займається справами, бо особисто зайшов до них і скерував патрулі із західної частини Першого району до східної частини Другого. Цей крок Макбет пояснив тим, що настав час патрулювати й ті райони, де живуть пересічні люди. Таким чином, він послав важливий сигнал: поліція не віддає перевагу районам, де мешкають люди грошовиті та впливові. І нехай Кайт казиться від люті, зате Банко, мабуть, дуже зрадів, отримавши запрошення на звану вечерю із вказівкою взяти з собою Флінса.
— Хлопцеві корисно звикати до компанії великих цабе, — пояснив Макбет. — Та й тобі вже слід визначитися зі своїми планами — стати чи то командиром спецназу, чи то начальником ВБОЗу, чи то моїм заступником.
— Кому — мені?
— Та не переймайся ти так, Банко. Просто візьми й добре подумай, ким хочеш бути.
Але Банко тільки пирхнув і головою похитав. Спокійно, як і зазвичай. Наче не плекав жодної лихої думки. Або не міг зізнатися самому собі, що плекає. Що ж, сьогодні ввечері зрадник зустрінеться зі своїм творцем і могильником.
Біля воріт клубу «вершників-вікінгів» нікого не було. Мабуть, у них забракло людей, щоб виставити охорону.
Макбет вийшов з авто й рушив до клубної кімнати. Зупинився на порозі, озирнувся. Дивно, але здавалося, наче минуло вже багато років відтоді, як він стояв тут разом із Даффом, оглядаючи цю саму кімнату. Довгого столу вже не було, а біля бару стояло троє чоловіків з відвислими черевцями в клубних шкірянках, а також дві жінки з високими грудьми. Одна з них тримала на руках немовля, яке крутилося на мускулистій материній руці з татуюванням «Шон».
— Коліне, а хіба це не…
— Так, це він, — басовито мовив повністю лисий чоловік з моржевими вусами. — Це той, що поранив Шона.
Макбет пригадав це ім’я — воно фігурувало у звіті. Дивно, що він увесь час забував імена людей, з якими доводилося зустрічатись, але при цьому ніколи не забував імена тих, про кого йшлося у звітах. Шон. Це був хлопець, який вартував біля воріт і якого Макбет поранив ножем; той і досі перебував у СІЗО.
Чоловіки з отетеріло відвислими щелепами люто вирячилися на полісмена. Макбет набрав повні груди повітря. Стало так тихо, що було чути, як рипіли половиці, коли він ішов до бару. Звертаючись до чоловіка у шкірянці за барною стійкою, спіймав себе на думці, що не слід було всмоктувати оту останню понюшку дурі перед тим, як піти з управління. Бо вариво зазвичай робило його зухвалим.
— Привіт! Щось тут людей малувато — куди всі поділися? — спитав він. — А, згадав: вони в цюпі. Або в морзі. Один «глендоран», будь ласка…
Макбет побачив, як очі бармена хутко зиркнули вбік, і збагнув, що нападу з лівого боку не уникнути, але знав, що має ще цілу купу часу. Макбет завжди відзначався доброю реакцією, але, прийнявши вариво, нагадував сонну муху: позіхнув, почухав спину і поглянув на свого годинника, де стрілки наче заклякли на місці, тоді як кулак вже прямував до цілі. Однак тієї миті, коли Колін з моржевими вусами гадав, що вже поцілив, Макбет різко відхилився, і кулак, який летів просто в його щойно підстрижену скроню, просвистів у повітрі. Макбет підняв лікоть, махнув ним убік і, заледве здійснивши контакт, почув стогін, хруст сухожилля, невпевнені кроки і гуркіт перевернутих стільців.
— …з льодом…
Обернувшись до Коліна, який знову підбіг до нього, Макбет вчасно помітив, як той стиснув праву руку в кулак і замахнувся для удару. Макбет підняв руку й перехопив кулак на півдорозі. Тільки замість очікуваного хрусту кістки об кістку почувся тихий шелест сталі, що увійшла у плоть, а потім — глухий удар, коли кісточки пальців Коліна вдарилися об ефес руків’я. Нападник протяжно і пронизливо заверещав, побачивши, як з протилежного боку його долоні вистромилося лезо. Макбет рвучко висмикнув кинджал з руки Коліна.
— … і трохи соди.
Чоловік з моржевими вусами впав на коліна.
— Що тут, в біса, коїться? — почувся голос.
Він пролунав із дверей, що вели до гаража, і належав чоловіку з великою бородою та трьома нашивками на кожному плечі. В руках чоловік тримав обріз.
— Та от, замовляю, — відповів Макбет, повернувшись до бармена, який і досі стояв, не зрушивши з місця.
— Що замовляєш? — спитав чоловік, підходячи ближче.
— Віскі. І дещо інше.
— Що — інше?
— Ти — сержант. Ти керуєш цим закладом, коли Свено відсутній, еге ж? До речі, де він сховався цього разу?
— Кажи, навіщо прийшов і вшивайся звідси, мусоре смердючий.
— У цього закладу непогана репутація, але хотілося б, щоб обслуговування було трохи ввічливішим і хутчішим. Ти не проти, якщо ми поговоримо в спокійній і мирній обстановці, сержанте?
Чоловік кілька секунд мовчки дивився на Макбета. А потім опустив ствол обріза.
— Гаразд, до того ж навряд чи тобі вдасться накоїти тут лиха більше, ніж ти вже встиг.
— Зрозуміло. До речі, Свено сподобається моя пропозиція, це я тобі гарантую.
У невеличкому офісі сержанта — а це дійсно був офіс — висіли на стінах плакати із зображенням мотоциклів, а на полицях лежав невеликий набір запасних частин до двигунів. Ще стояв стіл з телефоном та шухлядами для вхідних та вихідних документів. І один стілець для відвідувачів.
— Ти тут довго не розсиджуйся, поліцаю.
— Я прийшов замовити вбивство.
Якщо сержант і був шокований, то цього не показав.
— Ти звернувся не за тією адресою. Ми цього для поліцаїв уже не робимо.
— Отже, чутки виявилися правдивими? Ви ж виконували таку роботу для Кеннета?
— Якщо іншої не було.
— Тільки цього разу це не конкурент, якого треба відправити на той світ, — промовив Макбет, подавшись уперед на своєму стільці. — Йдеться про двох поліцаїв. А оплатою буде те, що ваших «вершників» після виконання завдання негайно випустять та знімуть із них усі звинувачення.