У Кетнесс іноді виникало бажання надіслати анонімного листа на його радіостанцію і подякувати за те, що й досі є такі принципові люди, як він, люди, які взялися виконувати роль самотнього й безстрашного сторожового пса, що стоїть на варті законності й порядку. До речі, про пса. Їй уже вдруге почувся якийсь звук під парадними дверима — чи то лише здалося? Кетнесс притишила радіо. Прислухалась. Звук почувся знов. Вона обережно підкралася до дверей і притулилася до них вухом. Знайомий скриплячий звук. Кетнесс відчинила двері.
— Даффе? Що ти робиш?
— Я… е-е-е… просто тут стою. І думаю. — Засунувши руки глибоко в кишені пальта, він погойдувався на своїх завеликих туфлях зі скрипучими підошвами.
— А чому ти не подзвонив?
— Та я дзвонив, — відповів Дафф, — але, мабуть, дзвоник не працює.
Кетнесс широко розчинила двері, але чоловік усе ще вагався.
— Чому ти такий похмурий, Даффе?
— Що — і справді похмурий?
— Вибач, я знаю, що наразі нема чому радіти, але ти заходиш чи ні?
Дафф швидко озирнувся довкола.
— Можна мені залишитися до півночі?
— Звісно, можна, але швидше заходь, бо я вже змерзла.
Сержант поклав руки на кермо свого мотоцикла Honda СВ450 «Black Bomber». Він придбав його менше п’яти років тому і в гарну погоду міг вичавити з нього до двох сотень кілометрів за годину. Проте цей мотик вже видавався дещо застарілим після появи на ринку супер-байку Honda СВ750. За шістнадцять хвилин сьома. Година пік уже минула, і впала рання темрява. Чекаючи біля дороги, він бачив кожну автомашину, яка під’їздила до перехрестя біля пагорбу Шибениця. Зі свого південного клубу Свено прислав їм підкріплення: трьох чоловіків на прізвисько «братани». Вони стрибнули на свої мотики і приїхали до міста менш як за три години. В повній готовності сиділи на своїх мотоциклах біля бензозаправки на тій дорозі, якою мала під’їхати означена автомашина. Братани вдивлялися в марки машин та реєстраційні номери. З протилежного боку дороги розташувався Колін, видершись за допомогою монтерських кігтів на залізний стовп із комутаційною коробкою світлофора. Єдиною їхньою розвагою став пробний «пуск», коли Колін вставив у коробку викрутку й повернув її. На дорозі почувся скрегіт гальм: зелене світло без переходу на жовте змінилося на червоне. За кілька секунд, коли світлофор знову перемкнувся на зелене, водії натисли на газ обережно й невпевнено, і автомобілі повільно поповзли через перехрестя; а тим часом сержант посигналив фарою Коліну — мовляв, все йде так, як вони запланували.
Сержант поглянув на годинника. За чверть сьома.
Свено недовго думав, ухвалюючи рішення, але сержант мав тривожне передчуття. Воно вгамувалось лише тоді, коли перед воротами клубу зупинилися троє «братанів»: на Harley Davidson Chopper з високими ручками керма, на Harley FL 1200 Electra Glide, а також на російському «Уралі» з коляскою, де було встановлено кулемет. Тип, який приїхав на «Електрі», мав із собою шаблю. Вона була не така крива, як у Свено, але все одно годилася для тієї роботи, для якої була призначена.
За чотирнадцять хвилин сьома.
— Флінсе…
Щось у батьковому голосі змусило Флінса обернутися й поглянути на нього. Батько завжди був спокійним, але, коли щось ішло не так, його голос ставав іще спокійнішим. Як тоді, коли Флінсу було сім років, а батько повернувся після відвідин матері у шпиталі й покликав його таким самим моторошно-спокійним тоном.
— Плани на сьогоднішній вечір міняються, — сказав батько, змінюючи ряд і прилаштовуючись позаду «форда» Galaxy. — І на наступні кілька днів також.
— А що?
— Ти поїдеш до столиці. Сьогодні ж.
— До столиці?
— Дещо сталось. У тебе виникне багацько запитань, мій хлопчику, але наразі відповідей на них ти не отримаєш. Висадиш мене біля «Інвернессу», заскочиш додому, візьмеш лише найнеобхідніше, — і рушай до столиці. Їдь, не затримуючись, але і не надто швидко, і завтра ввечері ти вже будеш там. Второпав?
— Так, але…
— Ніяких але. Пробудеш там кілька днів, можливо — тижнів. Як тобі відомо, матір успадкувала в столиці невеличку квартиру. Візьми в бардачку блокнота.
— Ота однокімнатна квартира, яку вона називала пацючою норою?
— Так. Недивно, що нам так і не вдалося продати її. А тепер можна сказати, що на щастя не вдалося. Ось адреса: Таннері-стріт, 66, Шостий район. Якраз поруч із нічним клубом «Дельфін». На третьому поверсі праворуч. Там ти будеш у безпеці. Записав?
— Так. — Флінс вирвав аркуш і поклав блокнота назад у бардачок. — Але ж мені знадобиться ключ? Хто мене туди впустить, якщо квартира порожня?
— Вона не порожня.
— Орендарі?
— Не зовсім. Я пустив туди пожити бідолашного старого кузена Альфі. Він настільки старий та глухий, що може не почути, коли ти дзвонитимеш у двері, тому тобі доведеться дещо поімпровізувати.
— Татку!
— Що?
— А це має стосунок до того, через що приїздив Дафф? Він був такий… знервований.
— Так, має, але більше жодного запитання, Флінсе. Ти просто поживеш там, проштудіюєш підручники, які візьмеш із собою. Звісно, тобі буде нудно, але не дзвони мені, не пиши і не кажи нікому ані слова, де ти є. Просто роби так, як я сказав, і я пошлю за тобою, коли небезпека мине.
— А ти будеш у безпеці?
— Я ж тобі сказав — жодних запитань.
Флінс кивнув.
Вони їхали мовчки, а зношена гума двірників лобового скла вищала, наче прагнучи про щось попередити.
— Так, — мовив Банко. — Я буду в безпеці. Але віднині не зважай на новини, бо вони, можливо, будуть неправдивими. Наразі у квартирі є ще один чоловік. Мабуть, він спить на підлозі на матраці, а ти лягай на дивані. Якщо його пацюки ще не прогризли.
— Ти — кумедний хлопець, татку. Обіцяй мені, що будеш у безпеці.
— Не хвилюйся…
— Червоне світло!
Банко різко натиснув на гальма, і мало не в’їхав у задній бампер «форда гелаксі», водій якого, вочевидь, також не помітив, як на світлофорі змінилися вогні.
— Ось, візьми, — сказав Банко, передаючи сину товстий потертий гаманець. — Візьми гроші, тобі їх має вистачити, щоб перебитися якийсь час.
Флінс витяг купюри.
— Ну й довго ж горить це бісове червоне світло, — стиха зауважив батько.
Флінс зиркнув у бокове скло. За ними вже скупчилася довга низка автомобілів. А по краю тієї низки до них наближалися мотоцикли.
— Дивно, — мовив Банко — і знову аж надто спокійним тоном. — Схоже, що далі на дорозі теж горить червоне світло. І горить уже деякий час.
— Татку, он якісь мотоцикли під’їжджають.
Флінс побачив, як батько, швидко глянувши у дзеркало заднього виду, натиснув на акселератор, викрутив кермо вправо і відпустив зчеплення. Старий автомобіль крутнувся на мокрому маслянистому асфальті і спромігся витиснутися на правий бік черги з автомобілів. Колісні диски вдарилися об високий бордюр, і, коли «вольво» проскочив повз «гелаксі», зачепивши його і відламавши йому бокове дзеркало, обидві машини заверещали, наче поранені.
З дороги попереду почулося потужне ревіння двигунів. То на світлофорі засвітився зелений вогник.
— Татку, зупинись!
Але Банко не зупинився, а, навпаки, щосили натиснув на педаль акселератора. Вони вискочили на перехрестя курсом на зіткнення з великою вантажівкою з лівого боку та автобусом — з правого. З обох боків почувся вереск клаксонів, який змінився різким акордом, коли «вольво» опинилася поміж ними. Їхнє авто рвонуло з пагорба Шибениця в напрямку центра, і Флінс знову глянув у дзеркало, чуючи, як моторошне завивання гудків позаду вщухає. Він побачив, що на світлофорі знову зелене світло, а мотоцикли вже перетинають перехрестя.
Макбет стояв, міцно впершись ногами у тверді кахлі на вході до казино «Інвернесс», маючи відчуття, що він — у штормовому морі. Перед ним із заднього сидіння лімузина вибирався дуже огрядний чоловік. Одягнений у червоне швейцар тримав однією рукою дверцята, а іншою — парасольку, вагаючись: чи то підсобити чоловіку вилізти, чи то дати йому можливість зберегти власну гідність. Після того як чоловік спромігся завершити операцію без сторонньої допомоги, але трохи захекавшись, до нього кинулася Леді.