— Наш любий мер… наш любий мер приїхав! — Вона засміялася й обняла його. Це було справою нелегкою, подумав Макбет і стримано хихикнув, споглядаючи, як тендітні руки Леді намагаються обхопити тлустий, мов черепашачий панцир, тулуб Тортела.
— Кожного разу, коли ми зустрічаємося, ви виглядаєте дедалі гарнішим і кремезнішим.
— А ви, Леді — дедалі прекраснішою і брехливішою. Здрастуй, Макбете…
Макбет потиснув йому руку, здивований тим, що плоть мерської долоні витекла з-під його пальців, немов медуза.
— А хто цей молодий хлопець? — поцікавилася Леді.
Кароокий гладкошкірий хлопчик із гарненьким, як у дівчинки, обличчям, хутко обігнув лімузин, вибравшись із протилежних задніх дверей. Він стримано усміхнувся Тортелу, неначе очікуючи на підказку.
— А це, Леді, — мій син, — заявив Тортел.
— Не вигадуй, телепню, ти ж не маєш дітей, — вигукнула Леді, ляснувши мера по лацкану його піджака.
— Мій позашлюбний син, — пояснив Тортел. Погладивши хлопця по талії й підморгнувши Макбету, він стиха хихикнув. — Розумієш, я тільки-но про нього дізнався. Хіба ж ти не бачиш, як ми схожі. Леді?
— Ти як був хитрим лисом, так і залишишся ним назавжди, любий Тортеле. Може, ми якось його назвемо?
— Як тобі подобається Касі Тортел-молодший? — спитав мер, погладжуючи свої вуса в стилі Сальватора Далі. Побачивши, що Леді завела очі під лоба, гучно розсміявся.
— Заходьте в тепло й пригощайтеся нашими наїдками, — запросила Леді.
Мер і хлопець зайшли всередину, а Леді підійшла до Макбета і стала поруч.
— Та як він сміє, кнур розбещений, — з огидою мовив Макбет. — Я гадав, що Тортел — респектабельний хлоп.
— Він дійсно поважний хлоп, а це найголовніше, мій любий. Влада дає свободу робити все, що хочеш, не втрачаючи при цьому поваги інших людей. Ну, нарешті ти усміхаєшся.
— Та невже?
— Наче схиблений клоун. — Леді знову розцвіла сліпучою усмішкою, побачивши таксі, що під’їхало до входу. — Дивись, не переборщи зі своєю усмішкою, бо людей налякаєш, мій любий. Це Янович, столичний інвестор ринку нерухомості.
— Іще один стерв’ятник, що скуповує за безцінь фабричні території у нашому місті?
— Його більше цікавлять казино. Будь ввічливим і привітайся, а у слушний момент не промини нібито мимохіть зауважити, що вулична злочинність останнім часом значно знизилась.
Флінс інстинктивно верескнув і пригнувся — то заднє скло вибухнуло й осипалося.
— Їх багато? — спокійно спитав батько, різко звертаючи праворуч.
Флінс обернувся. Ревіння мотоциклів, що мчали позаду, посилилося і стало нагадувати рик розлюченого дракона.
— П’ятеро чи шестеро! — скрикнув Флінс. — Дай мені твого пістолета!
— Йому захотілося сьогодні залишитися вдома, — відповів Банко. — Тримайся міцніше! — гукнув він і різко крутнув кермо вліво; колеса вдарилися об бордюр, «вольво» підстрибнув, зрізав кут перед крамницею модного вбрання і вилетів на вузьку вулицю. Флінс збагнув батькову стратегію: в цих провулках з одностороннім рухом мотоциклісти не могли порівнятися з ними й розстріляти. Але вони наздоганяли і вже були надто близько. Ззаду знову бахнув постріл. Флінс іще не навчився розрізняти види зброї так, як це вмів його батько, але навіть він зміг визначити, що то вистрелили з дробовика. Що, зрештою, було краще, ніж…
Раптом на автомобіль обрушився град куль.
…ніж автоматична зброя.
Батько знову різко повернув — упевнено, наче добре знав, що робить. Вони заїхали далеко в район крамниць, але всі вони були вже зачинені, а вулиці — майже безлюдні через дощ. Чи знав його батько вихід із цього лабіринту? У відповідь на це мовчазне запитання Банко несподівано скерував авто праворуч, повз знак, який не віщував нічого доброго.
— Татку, це — тупикова вулиця!
Банко не зреагував.
— Татку!
Знову жодної реакції, тільки очі втупилися вперед у глибокій зосередженості, а руки міцно вчепилися в кермо. Лише зараз Флінс помітив, що по обличчю батька тече кров, збігаючи на комірець білої сорочки, який уже став рожевим, всотавши кров, мов промокашка. А в тому місці батькової голови, звідки сочилася кров, чогось явно бракувало. Флінс перевів погляд на кермо. Ось чому він не відповідає: його вухо. Воно лежало, прилипнувши до панелі приладів, — бліда смужка шкіри, обривки плоті та кров. Флінс підвів очі на вітрове скло. І побачив у ньому кінець. Кінець у буквальному сенсі. Тупикова вулиця закінчувалася дерев’яним будинком солідного вигляду. Нижній поверх являв собою велику частково освітлену вітрину крамниці. Вона швидко наближалася, і не було жодної ознаки, що вони ось-ось зупиняться.
— Пристебни ремінь, Флінсе.
— Татку!
— Негайно!
Флінс схопив ремінь безпеки, оперезав ним груди і щойно встиг клацнути замком, як передні колеса вдарились об бордюр і авто злетіло в повітря. Капот поцілив у вітрину якраз посередині, і Флінс відчув, як вони летять крізь завісу з битого білого скла. Він ошелешено озирнувся і враз відчув болючий вивих, а хід подій на мить перервався, бо він, напевне, на якусь хвилю знепритомнів. У його вухах щось пекельно задзвеніло. Батько лежав нерухомо, опустивши голову на кермо.
— Татку!
Флінс посмикав його за плече.
— Татку!
Жодної реакції. Лобового скла більше не було, а на капоті щось виблискувало. Флінс покліпав очима і здогадався, що то було. Персні. Намиста. Браслети. А попереду нього на стіні виднівся напис золоченими літерами: «Ювелірна крамниця „Якобс і сини“». Вони заїхали в бісову ювелірну крамницю! А дзеленчала не його голова, а сигналізація. Тепер він все зрозумів. Сигналізація від грабіжників. Усі міські банки, казино та великі ювелірні крамниці були оснащені сигналізацією, виведеною на центральний пульт в управлінні поліції. А черговий в управлінні негайно виходив на зв’язок з патрульними авто в конкретному районі. Отже, татко знав, що робить.
Флінс спробував відчепити ремінь безпеки, але не зміг. Він смикав його й тягнув, але замок заклинило намертво.
Сержант сидів на своєму мотоциклі, рахуючи секунди і дивлячись на авто, яке стирчало з крамничної вітрини перед ними. Вереск сигналізації поглинав майже всю решту звуків, але, помітивши дим з вихлопної труби, він виснував, що двигун автомобіля й досі працює.
— Якого біса ми чекаємо, га? — роздратовано спитав хлоп на «Електрі». — Ходімо прикінчимо їх.
— Ще трохи почекаємо, — відповів сержант і продовжив рахувати. — Двадцять один, двадцять два…
— Ну, і довго ще нам чекати?
— Допоки не переконаємося, що той тип, який замовив нам цю роботу, дотримав своєї обіцянки, — пояснив сержант. — Двадцять п’ять, двадцять шість.
— Та ну, нафіг чекати. Зара’ повідрубую голови, як домовлялися, і подамся геть з вашого гнилого міста.
— Стривай, — наказав сержант і виміряв хлопця очима. Той мав вигляд солідного чоловіка. Двох солідних чоловіків. Був здоровенним, мов сарай, і скрізь мав тугі м’язи, навіть на обличчі. Проте на зубах у нього стояла ортодонтична скоба, як у малого хлопця. Сержанту вже доводилося бачити такі скоби в тюрмі, де в’язні, які накачували м’язи й приймали анаболічні стероїди, відрощували такі потужні щелепи, що зуби зрушувалися в той чи інший бік. Двадцять дев’ять, тридцять. Тридцять секунд, а поліцейських сирен не чути.
— Вперед! — скомандував сержант.
— Дуже вам вдячний, — зіронізував чоловік-сарай. Витягнувши з-за пояса довгоствольного кольта, а з піхов — шаблюку, він зліз зі свого мотика і рушив до автомобіля. Невимушено провів лезом по стіні, а потім — по стовпчику з табличкою «Стоянка заборонена». Сержант придивився до широкої спини хлопця. На шкірянці побачив піратський прапор з черепом, а над ним — свастику. Сержант зітхнув. Поганий смак. Відсутність стилю.