— Моя мати, яку я ніколи не знав, пожертвувала заради мене своїм життям. Віддала своє життя заради того, щоб я зміг жити. Мабуть, ця риса її характеру передалася й мені. Пожертвувати життям заради дитини — це найвища любов. Тому навіть сама думка про необхідність пожертвувати дітьми через щось, позбавити їх сім’ї заради мого егоїстичного кохання до чужої жінки — це як плюнути на могилу своєї матері, на її пам’ять.
Кетнесс прикрила рота долонею, придушуючи мимовільний схлип, а її очі наповнилися сльозами. Потім вона встала і вийшла з кімнати.
Дафф заплющив очі. Впав головою на подушку. За кілька секунд підвівся з ліжка й пішов слідом за Кетнесс. Вона стояла у вітальні біля вікна і вдивлялася в далину. Стояла гола, підсвічена мерехтливим неоновим сяйвом з вулиці, від чого краплини дощу, які стікали по шибці, здавалися сльозами, що течуть по її щоках.
Дафф став позаду неї й огорнув руками її оголене тіло. І прошепотів їй на вухо:
— Якщо хочеш, щоб я зараз пішов, то я піду.
— Я плачу не тому, що не можу мати тебе цілком і повністю, Даффе. А тому, що я така жорстокосерда. А ти, милий мій, маєш серце велике та добре. Серце чоловіка, якому може довіритися дитина. Я не можу припинити любити тебе. Пробач мені. І якщо я не зможу мати все, то залиш мені хоч трішечки себе, від свого щирого й шляхетного серця.
Дафф нічого не відповів, лише притиснув її до себе. Поцілував у шию, обійняв. Подумав про час. Про Банко. Про їхню домовленість зустрітися біля локомотива. Але до півночі залишалося ще багато часу.
— Казино «Інвернесс», Джек на дроті.
— Вітаю, Джеку. Я хотів би поговорити з Макбетом.
— Він зараз на званій вечері. Може, передати йому…
— Поклич його, Джеку. Не барись.
Джек на хвилю замовк.
Сержант окинув поглядом мотоцикли, що оточили телефонну будку. Їхні обриси спотворювалися змієподібними стрічками води, що лилася по забралу шолома, але все одно то була наймиліша його серцю картина: двигуни на двох колесах. І його побратими, що їх осідлали.
— Добре, сер, я йому скажу. А хто його кличе?
— Скажи, що це той дзвінок, на який він очікує.
— Зрозуміло, сер.
Сержант чекав. Переніс вагу з однієї ноги на іншу. Переклав закривавлений пакунок з руки в руку.
— Макбет слухає.
— Доброго вечора. Я телефоную, щоб повідомити: рибу зловили й випотрошили, але маленька рибка втекла геть.
— Куди?
— Шанс, що мала рибка виживе, — один до тисячі. Як на мене, ми можемо не сумніватися, що вона вже потонула й лежить на дні моря.
— Зрозуміло. І що тепер?
— Ми веземо голову риби. Хочу сказати, що ти заслужив на мою повагу, Макбете. Мало в кого вистачить смаку й хоробрості скуштувати такий делікатес.
Макбет поклав слухавку і вхопився за край стійки, часто дихаючи.
— Ви добре почуваєтеся, сер?
— Так, все нормально, дякую, Джеку. Просто трохи паморочиться в голові.
Одну за одною Макбет придушив думки та картини, що виникали в його уяві. А потім, поправивши піджак і краватку, рушив до ресторану.
Гості за довгим столом розмовляли й цокалися келихами, однак атмосфера явно не була святковою. Так, ці люди дійсно веселилися не з таким гучним ентузіазмом, як спецназівці відзначали його призначення на посаду начальника ВБОЗу; Макбету спало на думку, що смерть Дункана тяжіла над казино значно більше, ніж наважилася б визнати Леді. Мер помітив Макбета й жестом запросив підійти. Макбет узрів, що на його стільці хтось сидить, і подумав, що то — якийсь товариш мера. Але, наблизившись, побачив, що помилився. Різко зупинившись, Макбет відчув, наче в нього зупинилося серце.
То був Банко.
Він сидів там. Просто зараз.
— Що сталося, милий? — спитала Леді, обернувшись і здивовано глянувши на нього. — Сідай.
— Моє місце зайняте, — відказав він.
Тортел теж повернувся.
— Макбет, припини. Тут нікого немає. Сідай.
— Куди?
— На свій стілець, — мовила Леді. — В чому річ?
Банко повернув голову, мов сова, і Макбет скрикнув.
Над його комірцем виднілася довга суцільна рана, яка, схоже, оперізувала всю його шию. З рани текла кров — текла, наче з переповненого бокала, в який продовжували підливати вино.
— Хто? Хто з тобою скоїв отаке? — простогнав Макбет, беручи Банко руками за шию. Притиснув краї, щоб зупинити кров, але кров була рідкою і просочувалася поміж його пальців, мов розбавлене водою вино.
— Що ти робиш, любий? — здавлено хихикнула Леді.
Банко відкрив рота.
— Це зробив ти… мій сину… — слова були вимовлені монотонним голосом, а обличчя Банко геть позбавленим будь-якого виразу, ніби в ляльки черевомовця.
— Ні, не я!
— Я… бачив… тебе… володарю… я… чекаю… тебе… володарю…
— Замовкни! — просичав Макбет, іще міцніше стискаючи шию.
— Ти… задушиш… мене… Макбете-вбивце…
Нажаханий, Макбет відпустив Банко. Відчув, як хтось сильно смикнув його за руку.
— Ходімо!
То була Леді. Макбет спробував висмикнув руку, але вона просичала йому на вухо: — Мерщій! Допоки тебе ще вважають старшим комісаром.
Узявши його під руку, вона вдала, ніби йде слідом за ним, і в такий манер вони випливли з ресторану під ошелешені погляди гостей.
— Що сталося?! — просичала Леді, замкнувши зсередини двері їхнього номеру люкс.
— А хіба ти не бачила його? Банко? Тож він сидів на моєму стільці!
— Господи, ну ти й нанюхався! У тебе галюцинації! Невже ти гадаєш, що мер захоче призначити психа своїм старшим комісаром?
— Своїм?
— Де твоє чортове вариво? Куди ти його сховав? — Вона засунула руку до кишені його штанів. — Негайно віддай, я викину його геть!
Макбет схопив її за зап’ястя.
— Кажеш, своїм старшим комісаром?
— Тебе призначатиме Тортел, а не хтось інший, Макбете. Я звела вас сьогодні разом, бо гадала, що ти не зіпсуєш того враження, що є найбільш відповідною кандидатурою на цю посаду. Ой, боляче, відпусти!
— Мер Тортел може думати все, що йому заманеться. Я маю на нього достатньо матеріалу, щоб запроторити до в’язниці завтра ж! А якщо того, що я маю на нього, не вистачить, то швидко роздобуду те, чого забракне. Старший комісар — це я, жінко! Ти розумієш, що це означає? Під моїм началом — шість тисяч працівників, дві тисячі з яких озброєні. Це — ціла армія, люба!
Макбет помітив, що вираз її очей трохи пом’якшав.
— Це так, — прошепотіла вона. — Нарешті ти говориш до ладу, коханий.
Він і досі тримав її красиве тендітне зап’ястя, але її рука вже почала ворушитися в його кишені.
— О, я знову відчуваю в тобі мужчину! — мовила вона.
— А давай…
— Ні, не зараз, — перервала його Леді, висмикуючи з кишені руку. — У нас гості. Але я дещо для тебе приготувала. Подарунок на честь твого призначення.
— Та невже?
— Зазирни в шухляду нічного столика.
Макбет висунув шухляду. В ній лежав яскраво-блискучий кинджал. Він підніс його до світла.
— Срібло?
— Я збиралася подарувати його тобі після вечері, але вирішила, що краще зробити це зараз. Добре відомо, що лише срібло здатне вбивати привидів.
— Дякую, моя мила.
— Мені так приємно… Скажи, що Банко мертвий.
— Банко — мертвий. Справді мертвий.
— Так. І ми справимо йому поминки пізніше. А зараз повернімося до гостей. Скажемо, що то ми з тобою такий жарт утнули. Ходімо.
Десята хвилина на дванадцяту.
Кетнесс і досі була в ліжку, а Дафф, одягнувшись, стояв біля кухонної стільниці. Він приготував собі чашку чаю, знайшов у холодильнику лимон, але єдиний чистий ножик більше надавався до того, аби штрикати лимон, а не різати. Він встромив його вістря у шкірку, і звідти бризнула тоненька цівочка. В таку пізню нічну годину знадобиться вдвічі менше часу, ніж зазвичай, щоб добратися до центрального вокзалу, знайти автостоянку і вийти до «Берти». Запізнюватися він не збирався. Схоже, Банко не мав підстав передумати й не розповісти йому те, що знав. Тим паче, що Дафф помітив: Банко справді хотів з ним поговорити. Хотів скинути з себе тягар… Який тягар? Провини? Чи просто тягар того, про що знав? Банко був не вожаком отари, а вівцею, був не більшим, ніж ланкою ланцюга. І Дафф сподівався, що невдовзі дізнається, на кого та ланка виведе… Тишу розкраяв дзвінок телефону, що висів на стіні біля пробкової дошки.