— Телефон! — гукнув він.
— Чую. Я візьму слухавку тут, — відповіла Кетнесс зі спальні. Вона мала по телефонному апарату в кожній кімнаті, і через це він почувався старим, коли до неї приходив. Може, вони з Мередіт і були дещо старомодними, вважаючи, що одного телефону на домівку цілком достатньо — хіба ж важко підняти дупу й підійти? Дафф знайшов ганчірочку й витер руку. Прислухався до голосу Кетнесс, визначаючи, що то була за розмова і хто їй міг телефонувати о такій пізній годині. «Невже Мередіт?», — подумав був він, але відразу ж цю думку відкинув. Друга думка затрималася дещо довше. Коханець. Іще один коханець, до того ж молодий. Ні, не коханець, а, мабуть, залицяльник. Потенційний коханець. Той, що стоїть за лаштунками, готовий зайняти місце Даффа, якщо той не відповість на запитання, яке вона поставила цього вечора. Так, мабуть саме в цьому й полягала причина такого несподіваного поспіху з її боку. Але Дафф не погодився на її вимоги, і ультиматум Кетнесс зрештою обернувся проти неї ж самої. І вона вибрала його. Тієї миті, коли Дафф сформулював цю думку, йому майже хотілось, аби дзвінок був від залицяльника. Люди — дивні створіння, чи не так?
— Ви можете все це повторити? — почувся зі спальні голос Кетнесс. Голос, яким вона розмовляла на роботі. Тільки більш збуджений, аніж зазвичай. — Зараз виїжджаю. Збирайте решту.
Мабуть, якась термінова справа. Експертно-криміналістична робота.
Дафф почув, як Кетнесс забігала по кімнаті. Подумав, що коли та робота не у Файфі, то запропонує підвезти її. Його рука свербіла. Він облизав її й оглянув лимон. Сік потрапив до одного з порізів, які він отримав, коли впав на асфальт у порту. Дафф на мить завмер. Потім витяг зі столу ножа і знову штрикнув ним лимон. Цього разу сильно й різко. Швидко відпустив ручку ножа і відсмикнув руку, але сік все одно встиг бризнути на руку, і та знову засвербіла. Неможливо. Неможливо було вдарити ножем і встигнути прибрати руку до того, як бризне сік.
До кухні заскочила Кетнесс із чорним лікарським несесером в руці.
— Що сталося? — спитав Дафф, побачивши вираз її обличчя.
— Телефонували з управління. Заступника Макбета з підрозділу спецназу…
— Банко? — перервав її Дафф, відчувши, ніби його горло стиснули руками.
— Так, — відповіла Кетнесс, висуваючи шухляду. — Його знайшли біля мосту Кеннета.
— Знайшли? Ти хочеш сказати, що…
— Так, — сердито кинула вона, із хряскотом засунувши шухляду назад.
— Як?
Запитань, які враз нахлинули на нього, було так багато, що Дафф безпорадно обхопив руками голову.
— Наразі ще не знаю, але поліція, яка оглядала місце злочину, повідомила, що його авто зрешечене кулями. А голова відрізана.
— Відрізана? Як це… відрізана?
— Невдовзі побачимо, — відповіла Кетнесс, беручи із шухляди латексні рукавички і кидаючи їх до несесера. — Підвезеш?
— Кетнесс, у мене ж ота зустріч запланована…
— Ти ж не сказав, де саме, але, якщо тобі не доведеться далеко об’їжджати, то…
Дафф знову поглянув на ножа.
— Я поїду з тобою, — твердо вимовив він. — Звісно, я поїду з тобою. Я ж начальник відділу вбивств, а ця справа найбільш пріоритетна.
З цими словами він обернувся і кинув ножа в коркову дошку. Ніж, зробивши у повітрі півтора оберти, вдарився об дошку руків’ям і торохнувся на підлогу.
— Що ти хочеш зробити? — здивовано спитала Кетнесс.
Дафф задумливо втупив погляд у ніж.
— Те, для чого потрібно багато тренуватися, перш ніж буде досягнуто результату. Ходімо.
17
— Отже, Сейтоне, що ви хотіли? — спитав Макбет.
Сонячні промені знайшли прогалину між хмарами і, пробравшись крізь закіптюжені вікна кабінету старшого комісара, впали на його стіл, на фотографію Леді, на календар, який свідчив, що сьогодні вівторок, на малюнок кулемета Гатлінга і на блискучу, мов поліровану, лисину жилавого полісмена, що сидів перед Макбетовим столом.
— Вам потрібен охоронець, — відповів Сейтон.
— Ви так гадаєте? І який же охоронець мені потрібен?
— Той, який уміє зло поборювати злом. Дункан мав двох, а після цього випадку з Банко — благослови, Господи, його душу! — є всі підстави вважати, що вони полюватимуть і вас, старший комісаре.
— А хто це — вони?
Сейтон ошелешено поглянув на Макбета.
— Як — хто? «Вершники-вікінги». Наскільки я розумію, за цим показовим убивством стоять саме вони.
Макбет кивнув.
— Свідки з Другого району кажуть, що бачили мотоциклістів; дехто з них був у шкірянках «вершників», вони стріляли в автомобіль «вольво», що вскочив у вітрину ювелірної крамниці. Можливо, то був автомобіль Банко.
— Якщо до цієї справи має стосунок Малкольм, то загроза старшому комісару може виходити від когось із наших працівників. Я не довіряю жодному з так званих лідерів. На мою думку, Даффу явно бракує сили характеру й моральних якостей. Що ж до зовнішніх загроз, то вони, безперечно, виходять з боку Гекати.
— Геката — бізнесмен. А підозра у вбивстві рідко коли йде на користь бізнесу. З іншого боку, Свено має мотивацію, яка пересилює чисто бізнесові розрахунки.
— Помста.
— Так, стара добра помста. Схоже, дехто з наших спеціалістів недооцінює схильність людей керуватися своїми звіриними інстинктами, а не банківським рахунком. Коли коханець «чорної вдови» лежить на спині, ситий і зморений після сексу, він знає, що його невдовзі з’їдять. Але він ніколи не зможе зробити інакше. Отак і Свено.
— Отже, ви менше боїтеся Гекати?
— Я вже сказав вам сьогодні, що ресурси слід розподіляти раціональніше, і масштаб охоти на відьом, тобто на Гекату, треба дещо обмежити, аби мати змогу зайнятися іншими, більш нагальними проблемами нашого міста.
— Наприклад?
— Наприклад, тим, що одне сумнівне казино дурить наших чесних і працьовитих громадян, позбавлявши їх нажитих тяжким трудом заощаджень. Але повернімося до теми нашої розмови. Колишньому старшому комісару не пощастило з охоронцями, але я не забув, як ефективно й хоробро діяли ви тоді, коли в будинку Коудора на мене напав пес. Тому давайте відкладемо це питання до кращих часів, Сейтоне. Я, взагалі-то, подумував про те, щоб призначити вас на іншу посаду, яка насправді не буде сильно відрізнятися від тієї, яку ви просили.
— Правда?
— Тепер, коли я отримав посаду старшого комісара, а Банко загинув, спецназ, як вам відомо, залишився без командира. А ви, Сейтоне, є найстаршим і найбільш досвідченим поліцейським.
— Дякую, старший комісаре. Це несподівана честь для мене і показник довіри. Проблема лише в тому, що не знаю, чи гідний я такої високої довіри. Я — не політик і не природжений лідер.
— Знаю я тих лідерів… Ви — сторожовий пес, якому потрібен хазяїн і хазяйка, Сейтоне. Спецназ — це теж щось на кшталт сторожового пса. Ви будете здивовані, наскільки простим є статут цього підрозділу та інструкції, якими він керується. Для того щоб затримувати поганців, мені майже не доводилося думати. Просто діяв згідно зі статутом та інструкціями. А останні два вбивства доводять, що загроза будь-кому, хто сидить у кріслі старшого комісара, є настільки великою, що для ефективного захисту начальника поліції доведеться використовувати спецназ.
— Ви хочете сказати, що спецназ стане особистою охороною старшого комісара?
— Мені важко собі уявити опір, з яким така організаційна схема не зможе впоратись. І в такому разі ми поцілимо двох зайців одним пострілом. Ваше бажання збігається з моїм. Що на це скажете, Сейтоне?
Сонце вже сіло, і, мабуть, несподівана темрява, яка запанувала в кімнаті, змусила Сейтона перейти на змовницький шепіт.