— Я шкодую, що мені довелося привести тебе сюди в такий спосіб. — Голос був напрочуд спокійним та лагідним, схожим на старечий. — Але, зважаючи на всі обставини, я дійшов висновку, що нам краще зустрітися віч-на-віч. Звісно, мого обличчя ти бачити не можеш, але на твоєму місці, Макбете, я би з цього тішився.
— Розумію. Це означає, що ти збираєшся відпустити мене живим.
— Ти не надто розумний, але більшою мірою розумний, аніж дурний, Макбете. Саме тому ми й обрали тебе.
— Чому ви мене сюди привели?
— Тому, що ми стурбовані. Звісно, ми знали про твою пристрасть до стимуляторів іще до того, як зупинили на тобі свій вибір, але не передбачали, що ця пристрасть знову поглине тебе так швидко. Коротше кажучи, нам треба виявити, чи можна тобі довіряти, інакше нам доведеться тебе замінити.
— На кого замінити?
— А ти вважаєш себе незамінним? Сподіваюся, що титул старшого комісара ще не встиг розтопити тобі мізки, і ти усвідомлюєш, що ця посада — лише фасад. Без мене ти — ніхто. Дункан гадав, що зможе обійтися без мене, що зможе мене здолати. Ти теж такої думки, Макбете?
Макбет скрипнув зубами, проковтнувши власну лють. Усе, що йому треба було, — це отримати два пакунки дурману і вшитися геть. Він глибоко вдихнув.
— Наскільки я розумію, між нами існує певна форма співробітництва, від якої ми обидва маємо вигоду, Гекато. Може, ти і прискорив події, які вивели мене на посаду старшого комісара. Я ж зі свого боку приберу Свено і зроблю так, що поліція менше турбуватиме тебе і твою монополію на ринку.
— Г-м-м. Отже, моральних принципів ти не маєш.
— Звісно, маю, проте я насамперед прагматик. У будь-якому місті завбільшки з наше завжди буде ринок для таких торговців галюцинаціями, як ти. Якщо це не ти чи Свено, то неодмінно знайдеться хтось інший. Наше співробітництво забезпечуватиме принаймні відсутність інших і, можливо, гірших торговців. Тому я сприймаю тебе як засіб досягнення шляхетної мети: забезпечення кращого майбутнього для нашого міста.
Старий розсміявся.
— Схоже на слова, вихоплені просто з вуст Леді. Легкі, приємні на смак, але позбавлені ваги, і тому несуттєві. Зараз я на роздоріжжі, Макбете. А для того щоб обрати шлях, мені треба правильно оцінити твою відповідність і корисність. Я бачив, що газети пістрявлять такими метафорами, як «третій капітан за штурвалом корабля» і їм подібними. Так от, капітане: твій корабель потрапив у сильний шторм. Дункана, Банко та курсанта поліцейської школи вбито. Коудор, Малкольм та двоє охоронців загинули і вважаються корумпованими. Твій корабель — фізична й моральна руїна, Макбете, тому, щоб допомогти тобі, мені треба конкретно знати, як ти збираєшся завести його до тихої гавані.
— Винуватці будуть затримані й покарані — крапка.
— Радий чути. А хто вони — ці винуватці?
— Це ж очевидно. «Вершники» — хто ж іще. Це ж вони змусили Малкольма та охоронців до співпраці.
— Добре. В такому разі ми залишимося поза підозрами, ти і я. А що як Свено вдасться довести свою непричетність до вбивства Дункана?
— Маю передчуття, що йому не вдасться цього зробити.
— Г-м-м. Сподіваюся, тобі не забракне наснаги реалізувати те, про що ти щойно сказав, Макбете.
— Не забракне, Гекато. Сподіваюся, що можу чекати і від тебе того самого.
— Ти про що? Я розчистив і позначив тобі шлях до посади старшого комісара, хіба цього замало?
— Замало, якщо я не буду захищений. Наразі бачу, що всім хочеться повалити мене: суддям, журналістам, кримінальникам і, можливо, деяким колегам. Повалити або за допомогою вогнепальної зброї, або за допомогою слів. Мій телефон дзеленчить без упину. До того ж мене можуть схопити і викрасти серед білого дня, як сліпця.
— А хіба ти не маєш у своєму розпорядженні спецназу, щоби він за тобою наглядав?
— Не знаю, чи можу я довіряти кожному в тому підрозділі. Мені потрібен додатковий захист.
— Розумію. І ось моя відповідь: ти вже певний час перебуваєш під моїм захистом. Просто ти його не помічав.
— А де він?
— Не став зайвих запитань. Просто знай, що Геката завжди захищає свої інвестиції. Моя особа і мої принципи є гарантією того, що ніхто, ніхто в нашому місті не зможе завдати тобі шкоди, Макбете, допоки ти є моїм.
— Ніхто?
— Гарантую тобі, що не народилася ще та особа, яка спроможеться зняти хоча б волосинку з твоєї красивої голови. І стара «Берта» знову побіжить по рейках тільки тоді, коли комусь вдасться виштовхати тебе з твого кабінету. Хіба тобі цього не достатньо, Макбете?
— Так, я задоволений обома твоїми гарантіями.
— От і добре. А тепер мені залишилося сказати тобі ще одне, останнє: стережися інспектора Даффа.
— А що?
— Він знає, що це ти вбив Дункана.
Макбет усвідомлював, що мав би стривожитись. Злякатись. Запанікувати. Але давно знайома й огидна йому самому пристрасть до дурману не залишила в його душі місця іншим почуттям.
— На щастя для тебе, наразі лише одна людина знає те, що знає Дафф.
— Хто це? — поцікавився Макбет.
— Та сама людина, яка висунула і підтримував твою кандидатуру на посаду голови ВБОЗу. І зробила це за моєю вказівкою. Зробила настільки обережно, що Дункан прийняв цю ідею за свою власну.
— І хто ж це був?
— Зараз сам побачиш.
Скрипнули ніжки стільця — то Макбета розвернули на 180 градусів. Зняли з нього окуляри. Спочатку Макбетові здалося, що він бачить перед собою звуконепроникну кімнату для допитів. У тій кімнаті було таке саме прозоре лише з одного боку вікно, завдяки якому допитуваний не мав можливості ані бачити, ані чути тих, хто перебував поза межами кімнати. Різниця полягала в тому, що ця кімната нагадувала велику лабораторію зі скляними колбами, рурками і трубками, які вели до величезного бака. Той бак кумедно контрастував з усім сучасним обладнанням і нагадав Макбету про мультфільми, в яких людожери живцем варили людей. За баком висіла табличка зі словами «Не палити». Перед баком в яскраво освітленій кімнаті неподалік вікна в глибокому кріслі сидів обличчям до стелі й випрямивши спину блідий рудоволосий чоловік. Один рукав його сорочки був закочений, рот наполовину розкритий, а очі — наполовину заплющені. Він сидів до них так близько, що Макбет навіть бачив крізь тремтячі повіки блакитні зіниці його очей. Він упізнав одну з сестер-китаянок: вона тримала шприц, голка якого стирчала в передпліччі інспектора Леннокса.
Лагідний голос позаду Макбета промовив:
— Саме Леннокс посіяв цю ідею в голові Дункана — ідею про те, що він має призначити не когось з еліти, а чоловіка, якого в місті сприймали б як свого.
— Леннокс порадив Дункану призначити мене головою ВБОЗу?
— Звісно, що Леннокс сказав якраз протилежне. Сказав, що Дункан не може призначити тебе, бо ти не маєш для цього формальної освіти і є занадто популярним. Отаким чином і маніпулюють упертими старими віслюками з величезним «я».
— Ти сказав «стрибай», і Леннокс стрибнув?
— Проте Леннокс не сказав Дункану «стрибай», і Дункан не стрибнув. — Позаду почувся дзюркотливий сміх, наче хтось наливав у склянку віскі. — Розумієш, Макбете, це лабіринти людського розуму. Часто вони бувають широкими проспектами, в яких дуже легко орієнтуватись. Леннокс працює на мене майже десять років. Вірний трудяга, цей інспектор Леннокс.
Макбет спробував був роздивитися віддзеркалення чоловіка позаду нього, але побачив лише Стрегу, ніби сам Геката віддзеркалення не мав. Проте він стояв позаду, бо Макбет чув над вухом його голос:
— Але коли «стрибай» кажу я, то це означає, що стрибати треба.
— Тобто?
— Вбий Даффа.
Макбет ковтнув слину.
— Дафф — мій друг. Втім, гадаю, ти й так це знаєш.
— Банко був тобі батьком, але це все одно тебе не зупинило. Вбити Даффа — це необхідність, Макбете. До того ж я маю для тебе кращого друга. Точніше, подругу. Її називають «влада».
— Мені не потрібні нові друзі.
— Ні, потрібні. Вариво робить тебе хитким і ненадійним. У тебе вже почалися галюцинації?
— Можливо. Мабуть, усе це — галюцинація. А що таке «влада»?