— Новий і водночас давній продукт. Вариво — це продукт для бідняків, який дає їм ілюзію сили. «Влада» ж усемеро потужніша, а її отруйність є вдвічі меншою. Вона загострює й посилює розум. А саме цього вимагають від нас нинішні непрості часи.
— Я волію мати вариво.
— Що ти волієш, Макбете, так це залишатися на посаді старшого комісара.
— А цей новий наркотик — у мене виникне залежність від нього?
— Я вже сказав, що він — давній. «Влада» замінить собою все, від чого ти донині залежав. Ну, то що скажеш? Дафф чи «влада»?
Макбет побачив, як голова Леннокса нахилилася вперед. Почув, як Стрега щось прошепотіла позаду. Сестра-китаянка відхилила Леннокса на спинку крісла й підійшла до бака.
— Дай мені оте.
— Прошу?
Макбет прокашлявся.
— Дай мені оте, кажу тобі.
— Дай йому пакунки, — сказав Геката.
Макбет почув, як тук-тук-тук поволі стихло вдалині; йому на носа знову начепили окуляри, і світ довкола нього зник.
18
— Гарна, чи не так? — спитав Леннокс, погладжуючи вигини.
— Ні, — заперечив Дафф. — «Берта» яка завгодно, тільки не гарна.
Леннокс засміявся й поглянув на свою руку, вимазану в кіптяву.
— Всі кажуть «Берта», але її повне ім’я — «Берта Бірнам». Локомотив назвали на честь чорноволосої кухарки з будівельного майданчика; вона була єдиною жінкою, яка працювала з робітниками весь час, поки будувалася залізниця — звідси і до столиці.
— Звідки ти це знаєш?
— Бо на спорудженні залізниці працював і мій дідо. Звідси — і до столиці.
— Отже, твій дідо махав кувалдою і тягав шпали?
— Та ні, він допомагав фінансувати залізницю.
— А оце більше схоже на правду, — зауважив Дафф, поглянувши на гостинні вогні казино «Інвернесс» у вечірніх сутінках.
— Отож. Ми, Леннокси, є спадковими банкірами. Фактично, я в нашій родині — біла ворона. А яке твоє походження, Даффе?
— Та звичайне.
— Поліція?
— Одна лише поліція, скільки сягає око.
— Я знаю багатьох людей на прізвище Дафф у нашому місті, але жоден із них не працює в поліції.
— Перебравшись сюди, я взяв собі прізвище свого діда по матері.
— А він…
— Він уже помер. Після його смерті я потрапив до сиротинця. А потім навчався в поліцейському коледжі.
— Якщо ти не тутешній, то чому не навчався у столичному поліцейському коледжі? Там краще… І погода краща, і повітря…
— Бо велика риба плаває тут. «Вершники-вікінги», Геката…
— Зрозуміло. А ти і справді хотів стати начальником ВБОЗу?
— Так. Мабуть, що так.
— До речі, ця вакансія знову вільна. А коли ми заарештуємо Макбета за вбивство Дункана, ти лише скажи, який відділ хотів би очолити. Нас на руках носитимуть як рятівників міста, Даффе.
— Сумніваюсь. Гадаєш, їм не все одно? — Дафф кивнув головою вбік майдану, де люди похапливо ховались у затінок, аби їх ніхто не встиг помітити.
— Я знаю, про що йдеться, але було б помилкою недооцінювати настрої широкого загалу нашого міста.
— Є два шляхи підходу до проблеми, Ленноксе. Розв’язати її або проігнорувати. Кеннет привчив наше місто до другого варіанту. Привчив апатично ставитися до корупції і перекладати на інших відповідальність за спільну справу. Поглянь-но, вони тікають, мов таргани, коли вмикається світло.
— Мерзенне місто з мерзенними мешканцями, проте ти все одно хочеш ризикнути всім, що маєш?
Дафф заперечно похитав головою.
— Господи, Ленноксе, невже ти гадаєш, що я хочу зробити це заради міста? Місто… Це просто фігура мови, яку вживають ті, хто хоче бути обраним до міськради або стати старшим комісаром. Розкажи мені, що ти дізнався після нашої останньої зустрічі.
— Зараз розповім. Я тут поговорив з одним столичним суддею…
— Ми не можемо нікому нічого розповідати!
— Заспокойся, Даффе. Я не назвав йому імен, сказав лише, що йдеться про корупцію на найвищому рівні. Річ у тім, що цей суддя — людина надійна. Він мешкає в іншому місті, тому ані Макбет, ані Свено, ані Геката вплинути на нього не зможуть. Він — суддя федерального суду, тому ми зможемо зв’язатися з федеральною поліцією, обійшовши наше управління, і відкрити кримінальне провадження у столиці, де Макбет не зможе смикати за ниточки. Цей суддя буде тут через три дні; він погодився зустрітися з нами за умови повної таємності.
— Як його звати?
— Джонс.
Леннокс помітив, що Дафф занадто пильно придивляється до нього.
— Ларс Джонс, — уточнив Леннокс. — А що не так?
— У тебе зіниці, як у наркомана.
Леннокс облизав губи і розсміявся.
— У нас, напівальбіносів, таке трапляється часто. Наші очі надміру чутливі до світла. Саме тому члени моєї родини надають перевагу роботі в закритому приміщенні.
Дафф здригнувся від холоду у своєму плащі. Знову поглянув на казино «Інвернесс».
— Отже, через три дні. А що робитимемо тим часом?
Леннокс знизав плечима.
— Будемо сидіти тихо. Намагатимемося не розгойдувати човен. І… Не можу вигадати третього варіанту, щоб висловити ту саму думку.
— Я починаю боятися своєї наступної зустрічі з Макбетом.
— Чому?
— Бо я — не актор.
— Невже тобі ніколи не доводилося нікого обманювати?
— Доводилось, але мене завжди виводили на чисту воду.
Леннокс поглянув на Даффа.
— Де — вдома?
Дафф знизав плечима.
— Навіть мій син, якому через пару днів виповниться дев’ять, і той розуміє, коли татко вішає йому локшину на вуха. А Макбет знає мене краще за будь-кого.
— Дивно, що двоє таких різних людей були такими близькими друзями, — зауважив Леннокс.
— Нам доведеться поговорити пізніше, — мовив Дафф, дивлячись на захід. — Якщо я поїду зараз, то буду у Файфі ще до заходу сонця.
Леннокс завмер, дивлячись у тому самому напрямку, що й Дафф. І подумав: «Добре, що в природі влаштовано так, що за потоками зливи довкола нічого не видно, і тому в тих, хто поспішає, завжди зберігається надія на швидке покращення погоди».
— У мене таке враження, що все найгірше вже позаду, — сказав Макбет, потягнувшись до столика за запальничкою й підкурюючи сигарету. — Тепер все лише покращуватиметься, люба. Ми свого добились. Тепер це місто наше.
Леді поклала руку на груди, відчуваючи, як під шовковим покривалом і досі несамовито калатає її серце. І захекано відповіла:
— Якщо твій свіжоспечений ентузіазм є показником твоєї сили, мій любий, то…
— Га?
— …якщо це так, то ми — непереможні. Ти знаєш, як тебе люблять пересічні люди? Відвідувачі казино тільки про тебе й говорять, мовляв, ти — спаситель нашого міста. А газети ти читаєш? Сьогодні «Таймс» у передовиці натякнула, що тобі слід балотуватися на посаду мера.
— Хто це написав? Твій приятель, головний редактор? — весело вишкірився Макбет. — Це ти його попросила?
— Та ні. В тій передовиці про тебе не йшлося. То був коментар щодо Тортела, якого, попри його непопулярність, завжди переобирають, через те що він не має гідного суперника.
— Не можна завоювати популярність, прислуговуючи Кеннету.
— Тому тебе і згадали в коментарі як потенційного кандидата, здатного кинути виклик Тортелу. Що ти на це скажеш?
— Я? Балотуватися на мера? — Макбет розсміявся й почухав передпліччя. — Дякую за довіру, але — ні. У мене і так досить важлива посада, і тепер ми маємо можливість робити все, що забажаємо. — Його ніготь зачепився за маленький рубець на шкірі. «Влада». Він зробив собі ін’єкцію шприцом. І дійшов висновку, що реклама цього наркотику не була перебільшенням.
— Маєш рацію, мій милий, — сказала Леді. — Але все одно подумай про це на дозвіллі. Коли ідея визріє, хтозна, може, ти зміниш свою думку. До речі, сьогодні вранці Джек отримав для тебе посилку. Її привіз якийсь мотоцикліст. Посилка важка й надійно запакована.
Макбет гадав, що в нього кров у жилах захолоне, але нічого подібного не сталося. Напевне, це новий дурман на нього так подіяв.
— Куди ти її поклала?
— На полицю у твоїй шафі, он туди.