— Даффе, ти? — почулося з темряви. Той самий привітливий з нотками обережності голос, який розбудив його вчора на нараді. Той самий голос, який так багато разів будив його вранці у квартирі на мансарді. Привітний обережний голос, якого він більше не почує так, як чув його там раніше.
— Кетнесс, чи не могли б ми…
— Рой, ти не міг би залишити нас на хвилинку? — спитала вона.
Очі Даффа призвичаїлися до темряви якраз вчасно, щоб помітити, як з лабораторії вийшов фотограф-криміналіст.
— Ти бачив оце? — спитала Кетнесс, спрямувавши червону лампу на три фотознімки, які сохли на мотузці і з яких капала вода.
На одному з них було Банкове авто. На другому — обезголовлене тіло Банко на асфальті біля машини. На третьому — крупним планом шкіра шиї Банко в тому місці, де була відрізана голова. Кетнесс показала на останнє фото.
— Ми вважаємо, що її відрізали великим лезом, на кшталт отої шаблі, яку возить із собою Свено.
— Зрозуміло, — промовив Дафф, не відводячи очей від знімка.
— На хребті ми знайшли рештки крові іншої людини. Цікаво, чи не так?
— Що ти хочеш сказати?
— Свено, чи хто там був, явно не надто клопотався вимити свою шаблю, бо, коли лезо врізалося в хребет отут, — показала Кетнесс, — з нього зішкрябалося трохи старої висохлої крові. Якщо ми зможемо визначити, до якої групи ця кров належить, то це допоможе розслідувати інші справи про вбивства.
Даффа почало нудити, і він вхопився за ослінчик.
— Тобі й досі зле? — спитала Кетнесс.
Дафф кілька разів глибоко вдихнув.
— Так. Е-е-е, ні. Я просто збирався вийти. Нам треба поговорити.
— Про що?
З її тону Дафф збагнув, що вона все зрозуміла. Мабуть, ще тоді, коли він несподівано увійшов до лабораторії, а розповідь про фотографії була свого роду панічною реакцією.
— Про наші зустрічі, — сказав він. — Їх більше не буде.
Дафф намагався розгледіти її обличчя, однак в лабораторії було надто темно.
— Ти хочеш сказати, що ми просто зустрічалися? — спитала Кетнесс, ось-ось готова розплакатись. — І все? І нічого більше?
— Ні. Тобто, так. Ти маєш рацію — ми не просто зустрічались. І це є додатковою причиною для того, щоб наші зустрічі припинити.
— Отже, ти хочеш їх припинити, хочеш кинути мене отут, прямо на роботі?
— Кетнесс…
Її гіркий сміх перервав його.
— Що ж, дуже доречно. Наші стосунки закінчаться там, де почались — у фотолабораторії.
— Вибач. Я роблю це, керуючись…
— Любов’ю до себе, Даффе, до себе. Не до дітей, не до сім’ї, а до себе. Ти — найбільший егоїст з усіх, кого я зустрічала, тому не розказуй мені, що робиш це через любов до когось іншого, а не до себе.
— Думай, як хочеш. Можеш вважати, що я роблю це, керуючись любов’ю до себе.
— А чим ти керуєшся, кидаючи мене, Даффе? Шукатимеш іншу, молодшу й наївнішу дівчину, яка гарантовано не буде вимагати від тебе ані обіцянок, ані жертв? Навряд чи знайдеш.
— Чи покращає тобі, якщо я скажу, що дбаю лише про особисте егоїстичне благополуччя, на яке сподіваюся, вчинивши морально щодо до тих, перед ким маю зобов’я-зання? Що дуже боюся не потрапити до списку спасенних душ, коли настане Судний день?
— А ти сподіваєшся, що потрапиш?
— Звісно ж, ні. Але я вже вирішив, Кетнесс, і тобі лишилося тільки сказати мені, як я маю вирвати зуб — повільно чи одним махом?
— Чому б не припинити ці тортури просто зараз? Краще приходь до мене додому о четвертій.
— Навіщо?
— Щоб послухати, як я плакатиму, лементуватиму і благатиму. Я ж не можу робити це тут.
— Я обіцяв повечеряти з сім’єю о п’ятій.
— Якщо не прийдеш, то спершу я викину все твоє манаття на вулицю, а потім зателефоную твоїй дружині й розкажу їй про всі твої ескапади…
— Вона вже й без того знає, Кетнесс.
— …а також твоїм тестю й тещі. Розповім, як ти дурив їхню доньку та їхніх онуків.
Дафф ковтнув слину.
— Кетнесс…
— О четвертій годині. Якщо ти поводитимешся розумно й вислухаєш мене, то зможеш встигнути на свою бісову вечерю.
— Добре, добре, я прийду. Але не думай, що це щось змінить.
Коли Дафф вийшов, фотограф-криміналіст курив, прихилившись до дверей гаража.
— Просто жах, еге ж?
— Прошу?
— Отак взяти й відрізати голову.
— Вбивство — це завжди жах, — відповів Дафф, рушаючи до виходу.
Леді стояла у спальні перед дверцятами Макбетової шафи, прислухаючись, як мокрі пацюки шастають дерев’яною підлогою. Запевнила себе, що ті звуки лунали тільки в її уяві, бо на підлозі лежав товстий килим. Отже, ті звуки їй примарились. Невдовзі мали почутися голоси. Голоси, про які матір сказала, що вони не залишать її у спокої — ті самі голоси, що чулися її матері, голоси їхніх предків, які наказували їм ходити сновидами вночі, мчати назустріч смерті. Вона страшенно перелякалась, побачивши під час званого обіду, як Макбет галюцинував, стоячи перед столом. Невже це вона інфікувала коханого своєю хворобою?
Щури, які снували по кімнаті, оселилися в її уяві вже давно і ніяк не хотіли зникати.
Все, що вона могла робити, — це сновигати сама, намагаючись від них утекти. Втекти від звуків, втекти від своєї уяви. Вона відчинила дверцята шафи.
Висунула з-під полиці шухляду. Знайшла там маленький пакунок з порошком. Макбетів засіб для втечі. Чи допомагав він йому? Чи вдасться їй втекти туди, куди тікав він? Навряд чи. Леді засунула шухляду на місце.
Поглянула на полицю для капелюхів. На посилку, яку приніс Джек. Вона була замотана в папір, обв’язана шпагатом, а зверху — прозорим пластиком. То була всього-на-всього посилка. Проте Леді здалося, наче та посилка дивиться на неї.
Вона знову висунула шухляду і взяла в руки пакунок. Насипала дещицю порошку на стіл перед дзеркалом, скрутила трубочкою купюру і, не знаючи, як це робиться, вставила один кінець в ніздрю, а другий розташувала над купкою порошку — і вдихнула, наполовину носом, а наполовину ротом. У неї нічого не вийшло, тому після кількох невдалих спроб вона насипала порошок тонкою цівочкою, вставила купюру в ніздрю і глибоко вдихнула, провівши кінцем купюри вздовж цівки. Порошок мов вакуумом усмоктало. Леді посиділа трохи, роздивляючись себе у дзеркало. Звуки пацючої біганини щезли. Вона підійшла до ліжка й лягла.
— Їдуть, їдуть! — заволав сержант.
Стоячи на воротах біля клубу «вершників», він побачив, як на дорозі з’явився жовтий тюремний автобус. Точнісінько о пів на третю. Він поглянув на тих, хто зібрався біля клубу під мрячкою. Кожен член клубу вважав своїм обов’язком привітати з поверненням поранених товаришів, яких «вершники» змушені були того вечора залишити на поталу поліції. Були серед присутніх і жінки — наречені звільнених в’язнів, а також ті, які ходили до в’язниці на побачення і допомагали. Сержант усміхнувся, побачивши на руках у Бетті веселе немовля; Бетті видивлялася свого Шона. Навіть побратими з півдня вирішили приєднатися до них заради такої оказії, щоб погостювати на гулянці, яка стала легендарною, ще не розпочавшись. Свено наказав, щоб випивки та дурману було достатньо, аби задовольнити потреби села середніх розмірів, бо вони мали святкувати не просто звільнення своїх побратимів. «Вершники-вікінги» не лише помоталися за свої втрати, відправивши Банко на той світ, а ще й знайшли собі нового союзника, і це було найважливішим надбанням. Як зазначив Свено, Макбет, заявившись власною персоною до клубу і замовивши вбивство, продав душу дияволу, і скасувати цю угоду жодної можливості вже не було. Тепер він був у них на гачку — так само, як і вони в нього.