Сержант вийшов на дорогу і просигналив водієві автобуса зупинитися біля воріт. Впускати всередину не можна було нікого, окрім тих, чия приналежність до клубу не викликала жодного сумніву — таким було нове клубне правило.
Під звуки пісні «Проведемо цю ніч разом» групи «Ролінг Стоунз» звільнені «вершники» юрмою вийшли з автобуса. Хтось просто йшов, хтось пританцьовував, і товариші зустрічали їх біля воріт оплесками й піднятими кулаками, а жінки — обіймами та поцілунками.
— Веселімося! — вигукнув сержант. — Випивка — всередині.
Вигуки і сміх. Усі рушили до клубу. Але сержант став на порозі і ще раз обдивився все довкола. По дорозі віддалявся автобус. Біля воріт — вартові: Чан і ще двоє чоловіків. Довкола — порожні фабричні будівлі, які вони заздалегідь перевірили, щоб ніхто не підглядав за тим, що відбуватиметься в клубі. На заході — небо, де начебто намітився невеликий вільний від хмар блакитний клаптик. Можливо, Свено справді мав рацію: для них починалися кращі часи.
Сержант увійшов до приміщення, відмовився від міцних напоїв і натомість припав до кухля пива. Гулянка, чи не гулянка, а настали серйозні, дуже непрості часи. Він озирнувся. Шон та Бетті несамовито обнімалися й пестили одне одного в кутку, затиснувши поміж себе дитинча, і сержанту подумалося, що, не доведи Господи, життя малюка може знайти свій моторошний кінець, ледве встигнувши початись. Але у світі є багато речей, значно жорстокіших та кривавіших, аніж бути задушеним в обіймах ненаситного кохання.
— Вершники! — вигукнув він. Музику притишили, а розмови вщухли.
— Сьогодні — день радості! І день печалі. Ми не забули наших загиблих. Але всьому свій час: час сумувати і час веселитися, тож сьогодні ми гуляємо! Будьмо!
Пролунали заздравиці; всі підняли бокали. Сержант зробив добрячий ковток пива і витер піну з бороди.
— Це — лише початок, — продовжив він.
— Початок чого? Нової промови? — гукнув Шон, і всі розсміялись.
— Ми втратили кількох людей, вони також втратили кількох людей, — сказав сержант. — Наркотики з Росії спливли з водою під мостом, були й загули. — Цього разу в кімнаті не розсміявся ніхто. — Але, як сказав мені сьогодні чоловік, чиє ім’я ви добре знаєте, «завдяки такому телепню, як новий старший комісар, для нас настали кращі часи».
Знову залунали заздравиці. Сержанту хотілося продовжувати говорити, сказати дещо про клуб, про товаришів та про жертовність. Але він уже й без того забрав надто багато часу та уваги. Ніхто, крім нього, не знав, що просто зараз неподалік за лаштунками чекав своєї черги Свено. Прийшла пора для його грандіозного антре.
— І з цими словами, — продовжив сержант, — дозвольте мені…
Настала драматична пауза, під час якої він почув якийсь звук. Прислухався. То було басовите гарчання вантажівки з потужним двигуном, яка їхала на низькій передачі. Що ж, довкола повно поганих водіїв, які й досі не навчилися їздити як слід.
— … передати слово нашому…
Гарчання раптово перетворилося на ревіння. Сержант почув, як ворота злетіли із завіс. І збагнув, що грандіозне антре відкладається.
Дафф зупинився біля сірого багатоквартирного п’ятиповерхового будинку. Зиркнув на свого годинника. За п’ять четверта. У нього й досі є можливість встигнути на святкування дня народження, хіба що з невеличким запізненням. Він натиснув кнопку дверного дзвінка.
— Піднімайся, — почувся голос Кетнесс у переговірному пристрої.
Після розмови в фотолабораторії Дафф зайшов до бару «Каменярі», всівся в одній з кабінок і випив кухоль пива. Він міг би, звісно, провести цей час, працюючи у себе в кабінеті, якби Макбет не наказав йому залишатися вдома у Файфі. А потім ще один кухоль. Дав собі час для роздумів.
І тепер піднімався сходами не важкими повільними кроками людини, яка йде на ешафот, а моторною й легкою ходою чоловіка, що збирався швидко завершити неприємну справу — і піти далі своїм шляхом. Чоловіка, який збирався повернутися до свого колишнього життя.
Двері квартири були прочинені.
— Заходь, — долетів звідкись голос Кетнесс.
Дафф полегшено зітхнув, побачивши, що вона зібрала на столі у залі всі його речі. Торбочку з косметичними причандалами. Бритву. Дві сорочки, дві пари трусів. Тенісну ракетку, яку придбала, коли вони обоє грали в теніс, але якою він ніколи не користувався. Намисто й перлові сережки. Дафф ніжно погладив прикраси, які він їй купив. Вона їх часто носила.
— Іди сюди, — гукнула вона зі спальні.
Заграла музика. Ту був Елвіс Преслі — композиція «Кохай мене ніжно».
Дафф підійшов до відчинених дверей спальні, вагаючись і втративши легкість ходи. Почув на відстані аромат її парфумів.
— Даффе, — сказала Кетнесс, схлипнувши, коли він постав на порозі, — я повертаю тобі те, що ти мені подарував, але сподіваюся отримати від тебе бодай прощальний подарунок.
Кетнесс лежала на ліжку в чорному корсеті та нейлонових панчохах, які теж він купив. У головах ліжка стояв охолоджувач шампанського з відкоркованою пляшкою, яку вона вже встигла добряче надпити. Дафф поглинав Кетнесс поглядом. Вона була найгарнішою, найрозкішнішою жінкою з усіх, з якими йому колись доводилося бувати. Щоразу, коли вони зустрічалися, її краса вражала його так, ніби вони бачилися вперше. Він пам’ятав кожну її ласку, кожен пестливий дотик, кожне їхнє шаленство. І ось тепер він від цього відмовлявся. Раз і назавжди.
— Кетнесс, — мовив Дафф, відчуваючи у горлі клубок. — Моя люба, дорога Кетнесс.
— Іди сюди.
— Я не можу.
— Звісно, що можеш. Ти міг — так довго, так багато разів. А цей раз буде останнім. Ти заборгував його мені.
— Тобі не сподобається. Нікому з нас не сподобається.
— Я не хочу, щоб мені сподобалося, Даффе. Я хочу поставити крапку. Хочу, щоб ти приповз до мене на колінах — хоча б раз. Хочу, щоб ти поступився своєю доброчесністю і зробив так, як бажаю я. А потім можеш іти під три чорти додому і вечеряти з дружиною, яку ти більше не кохаєш. Іди сюди! Мені звідси видно, що ти готовий до…
— Ні, Кетнесс, я не можу. Ти сказала, що задовольнишся часточкою мого серця. Але я не зможу дати тобі навіть цього, Кетнесс. Бо в такому разі дуритиму двічі — і тебе, і матір моїх дітей. А те, що ти сказала, наче я її більше не люблю, так це неправда. — Дафф перевів подих. — Бо я просто забув. Але потім згадав. Згадав, що кохаю її і кохав завжди. Я зраджував тобі з власною дружиною.
Він побачив, що його слова потрапили в точку й зачепили за живе. Побачив, що за награною спокусливістю ховався розпач. З її очей бризнули сльози, вона скрутилася калачиком, підтягнула ковдру і вкрилася.
— Прощавай, Кетнесс. Можеш ненавидіти мене, бо маєш для цього всі підстави. А я йду.
Біля парадних дверей Дафф узяв свою одіж і туалетне приладдя. Ракетку можна було й не брати. На присадибній ділянці в теніс не грають. Він зупинився, дивлячись на сережки та намисто. Почув у спальні зболені ридання Кетнесс. То були дорогі прикраси, власне кажучи, вони коштували значно більше, ніж він міг собі дозволити, однак зараз, коли він тримав їх у руці, це не мало значення. Він нікому не зміг би їх ані продати, ані подарувати — хіба що здати в ломбард. Але йому була нестерпною навіть думка про те, що ці прикраси носитиме якась чужа жінка.
Дафф завагався. Поглянув на годинника. Потім поклав речі на стіл, взяв прикраси і пішов назад до спальні.
Побачивши його, Кетнесс припинила плакати. Її лице було мокрим від сліз, чорним від розмазаної косметики. Її тіло сіпнулося останнім схлипом. Одна панчоха сповзла, сповзла й бретелька з плеча.
— Даффе… — прошепотіла вона.
— Кетнесс, — вичавив він, проковтнувши клубок у горлі. Його розум підкорився пориву пристрасті, кров ударила в голову. Прикраси впали на підлогу.
Сержант схопив гвинтівку з-під стійки бару і побіг до вікна; решта членів клубу вже були на півдорозі до шафи зі зброєю. Надворі, боком до входу в клуб, стояла вантажівка. Її двигун працював, а з переднього бампера й досі звисали клубні ворота. Разом із Чаном. Сержант приставив приклад гвинтівки до плеча, і в цей момент брезент на кузові вантажівки впав додолу. На кузові, піднявши свої гвинтівки та рушниці, стояли спецназівці у своїй огидній чорній уніформі. Але було в кузові дещо навіть огидніше, від чого кров у жилах сержанта закрижаніла. Там стояли три потвори. Дві — зроблені зі сталі, на триногах, із магазинами, кількома обертальними стволами та охолоджувачами. Третя потвора стояла між ними, і то був лисий, худорлявий та жилавий чоловік, якого сержант ніколи не бачив, але про чиє існування не забував ніколи, бо той завжди був десь поруч. І ось цей чоловік підняв руку й вигукнув: