Макбет помітив на порожній гальорці Леннокса, який стояв напоготові біля проекційного апарату, звіряючи його промову з рукописною копією.
— Мушу зізнатися, — вів далі Макбет, — що сьогодні мені особливо приємно промовляти слова «співробітник поліції». Вони сповнюють мене гордістю. А тепер, їй-богу, хлопці, відкиньмо на мить формальності! Сьогодні ми здійснили велику зачистку. Відплатили Свено та його вбивцям тою ж монетою. Ми показали, що на них чекає, якщо вони вбиватимуть наших кращих людей…
Світло довкола стало яскравішим, і на екрані позаду нього з’явилося зображення Дункана, а потім — фотографія Банко з Флінсом в уніформі під яблунею в садку за їхнім будинком.
— Але ми справді припускалися помилок. Помилкою було те, що ми не почали цю зачистку раніше! Тоді, коли ще не було пізно, коли над старшим комісаром Дунканом іще не нависла смертельна загроза. Коли ще можна було врятувати Банко, який прослужив цьому місту все своє життя. І його сина, курсанта Флінса, який прагнув робити те саме. — Макбету доводилося глибоко дихати, аби не тремтів голос. — Проте сьогодні ми продемонстрували, що новий день настав. Новий день, коли кримінальники більше не пануватимуть у нашому Місті. Новий день, коли городяни піднялися і сказали: ні. Ні, ми цього не допустимо. І вже настав вечір цього першого з нових днів. І в наступні дні ми продовжимо очищати вулиці нашого міста, бо велика зачистка, яка почалася сьогодні, ще не завершена.
Коли Макбет закінчив промову і подякував, він твердо стояв на ногах. Стояв посеред бурі аплодисментів, яка піднялася в залі, коли люди, заскреготівши стільцями, підвелися і влаштували тривалу овацію. Макбет ледь сльозу не зронив, побачивши, як щиро цинічні журналісти сприйняли його фальшивку. А коли Кайт теж піднявся й зааплодував, хоч і з меншим ентузіазмом, ніж решта, Макбет подумав, чи не через те цей тип аплодує, що не хоче виділятися на загальному тлі? Бо побачив, що Макбет наразі завоював любов. Завоював вплив і владу. Кайт уже встиг почути й побачити, що новий старший комісар був чоловіком, який не боїться своєю владою користуватись.
Розгонистою ходою Макбет крокував коридором, вийшовши з круглого залу.
«Влада». Він і досі відчував її у своїх венах, відчував ту гармонію, яку вона йому забезпечувала. Не таку ідеальну, як деякий час тому — бо неспокій і тривога вже ось-ось мали повернутися — але наразі препарату не бракувало.
Сьогодні ввечері він просто насолоджуватиметься. Насолоджуватиметься харчами та напоями, насолоджуватиметься Леді, насолоджуватиметься картиною міста, насолоджуватиметься всім, що тепер належало йому.
— Чудова промова, сер, — похвалив Сейтон, ні на крок не відстаючи від Макбета.
Підбіг Леннокс.
— Фантастично, Макбете! — вигукнув він, захекавшись. — Тут журналісти зі столиці приїхали, хочуть тебе бачити. Хочуть взяти у тебе інтерв’ю і…
— Дякую, але ні, — відповів Макбет, не вповільнюючи ходи. — Жодних інтерв’ю, жодних лаврових вінків, доки не досягнемо мети. Є якісь новини про Даффа?
— Його авто знайшли в місті, біля «Обеліску». За дорогами, що ведуть з міста, аеропортом, пасажирськими човнами почали спостерігати через півгодини після того, як ми помітили його авто на дорозі з Файфа до міста. Тому припускаємо, що він і досі тут. Ми перевірили будинок Банко й будинок батьків його дружини — там його немає. Але в таку погоду людина потребує вночі даху над головою, тому ми перевіримо кожен готель, кожен пансіон і кожен бордель, прочешемо все це густим гребінцем. Усі, абсолютно всі будуть цієї ночі шукати Даффа.
— Шукати — це добре, а спіймати — ще краще.
— Ми неодмінно спіймаємо його. Це лише питання часу.
— Добре. Можеш залишити нас на хвилю наодинці?
— Гаразд. — Леннокс зупинився і швидко опинився далеко позаду.
— Вас щось хвилює, Сейтоне? Рана болить?
— Та ні, сер, — відповів Сейтон, виймаючи руку з перев’язі.
— Не болить? Але ж сержант поцілив вам у плече — і не болить?
— На мені все швидко загоюється, як на собаці, — пояснив Сейтон. — Це у мене спадкове.
— Та невже?
— Це ви про те, що на мені рани швидко загоюються?
— Ні, про те, що це спадкове. Отже, тоді вас гризе щось інше.
— Дві речі.
— Розповідайте.
— По-перше, оте немовля, яке ми знайшли в клубі та забрали із собою після стрілянини.
— Ну?
— Я навіть не знаю, що з ним робити. Воно замкнене у мене в кабінеті.
— Я займуся ним сам, — відповів Макбет. — А друге?
— Ангус, сер.
— А що з ним сталося?
— Він відмовився виконувати накази у Файфі. Відмовився стріляти, а потім подався геть іще до кінця операції. Сказав, що то була холоднокровна різанина. Що він вступив до спецназу не для того, щоб займатися такими речами. Гадаю, існує ризик, що він розколеться. З цим треба щось робити.
Вони зупинилися перед ліфтом.
Макбет потер підборіддя.
— Отже, ви гадаєте, що Ангус розчарувався і втратив віру? Якщо так, то це у нього вже не вперше. Він не казав вам, що раніше вивчав теологію?
— Ні, але я відчував щось подібне. Ввесь час ходить з отим огидним хрестом на шиї.
— Зараз спецназом командуєте ви, Сейтоне. Як на вашу думку, що ми маємо робити?
— Маємо спекатися його, начальнику.
— Вбити?
— Ви ж самі сказали, що ми — на війні, сер. А на війні зрадників і боягузів карають смертю. Вчинимо так, як з Даффом: влаштуємо витік інформації про те, що він корумпований, а потім він, звісно, чинитиме опір арешту.
— Дайте трохи помізкувати. Наразі ми перебуваємо у фокусі уваги, а тому маємо продемонструвати вірність і єдність. Коудор, Малкольм, Дафф та ще й Ангус. Занадто багато. Городянам мертві кримінальники подобаються більше за двоєдушних полісменів. Де він зараз?
— Сидить сам у підвалі й нудиться. Ні з ким не хоче розмовляти.
— Гаразд. Спершу я з ним поговорю, а потім вирішимо.
Макбет знайшов Ангуса у спецназівській кімнаті відпочинку. Той сидів, обхопивши голову руками, і майже не відреагував, коли Макбет поклав перед ним на стіл велику коробку для взуття і сів напроти на стілець.
— Я чув, що сталося. Як самопочуття?
У відповідь — мовчання.
— Ти — принциповий хлопець, Ангусе. І саме ця твоя риса мені подобається. Я так розумію, що принципи є для тебе дуже важливими, чи не так?
Ангус підняв голову й поглянув на Макбета почервонілими очима.
— О, я бачу, як ці принципи палають зараз у твоїх очах. Справедливе обурення — воно зігріває тобі серце, я правильно кажу? Дає тобі змогу самостверджуватись. Але наше братство вимагає від тебе реальної жертви, і цією жертвою мають стати твої принципи, Ангусе. Маєш відкинути затишну теплоту чистої совісті, мучитися тими ж кошмарами, якими мучимося ми, відмовитися від найдорожчого для себе — так само, як Бог, якому ти збирався колись служити, вимагав від Авраама пожертвувати своїм сином.
Ангус прокашлявся, однак голос його так і лишився хрипким.
— Я можу відмовитись. Можу пожертвувати. Але заради чого?
— Заради довгострокової мети. Заради блага громади. Заради нашого міста, Ангусе.
Ангус пирхнув.
— Поясніть, будь ласка, яким чином убивство безвинних людей іде на благо громади нашого міста?
— Двадцять п’ять років тому американський президент скинув атомну бомбу на два японських міста, населених дітьми, цивільними та безневинними людьми. І це зупинило війну. Саме такими парадоксами й мучить нас Господь.
— Вам легко казати. Ви там не були.
— Я знаю, що це таке, Ангусе. Нещодавно я перерізав горлянку безневинній людині заради блага громади. І тепер погано сплю ночами. Сумнів, сором, почуття провини — це та ціна, яку ми маємо платити, якщо дійсно бажаємо зробити щось добре, а не просто купатися в затишному й безпечному теплі лицемірної праведності.