— Бога немає, а я — не президент.
— І то так, — мовив Макбет, знімаючи кришку з коробки для взуття. — Але оскільки в цій будівлі я є і Богом, і президентом, то даю тобі шанс виправити помилку, яку ти зробив у Файфі.
Ангус зазирнув у коробку — і відсахнувся, нажаханий.
— На, візьми оце і спали цієї ж ночі в печі фабрики «Естекс».
Ангус побілів, мов крейда, і ковтнув слину.
— Це — д-д-дитинча з клубного будинку…
— Солдати з передової, такі, як ми, добре знають, що на війні неодмінно гинуть невинні люди, але ті, заради кого ми ведемо боротьбу, наші рідні та близькі, цього не мають знати. Тому ми ховаємо від них ці факти, щоб обійтися без істерик. А чи ти, часом, не впадаєш в істерику, Ангусе?
— Я… я…
— Слухай сюди. Даючи тобі це завдання, я виявляю до тебе довіру. Ти можеш поїхати і спалити це немовля чи здати своїх товаришів-спецназівців. Я ставлю тебе перед вибором. Бо маю знати, чи можу довіряти тобі.
Ангус похитав головою, і з його горла вирвався схлип.
— Щоб переконатися, що можете мені довіряти, хочете зробити мене співучасником!
Макбет похитав головою.
— Ти вже є співучасником. Мені просто треба знати, чи є ти достатньо сильним, аби носити в собі почуття провини так, щоб наші рідні та близькі не знали про ту ціну, яку ми платимо, захищаючи їх. І лише в такому разі я знатиму, що ти, Ангусе, — справжній мужчина.
— Як вас послухати, то жертвами є ми, а не дитина. Я не можу цього зробити! Нехай мене краще застрелять.
Макбет поглянув на Ангуса. Жодного гніву він не відчував. Може, тому, що любив Ангуса. Може, тому, що знав: Ангус не зробить їм зла. Але насамперед тому, що жалів його. Макбет накрив коробку кришкою і підвівся.
— Стривайте, — мовив Ангус. — А я-я-як ви збираєтеся покарати мене?
— О, ти сам себе покараєш, — відповів Макбет. — Прочитай девіз на нашому прапорі. Не дитячий вереск почуєш ти, прокинувшись спітнілий від кошмару, а оці слова: «Вірність та братерство, хрещені вогнем, поєднані кров’ю».
З цими словами він узяв коробку і вийшов.
Коли Макбет зайшов у свій номер-люкс, до півночі лишалося ще понад годину.
Леді стояла спиною до нього біля вікна. На ній була нічна сорочка, а кімната тьмяно освітлювалась єдиною восковою свічкою. Макбет поклав коробку на стіл під дзеркалом, підійшов до Леді й поцілував її у шию.
— Світло зникло саме тоді, коли я приїхав — мовив він. — Джек перевіряє блок запобіжників. Сподіваюся, ніхто з клієнтів не скористається нагодою, щоб обчистити касу і вшитися геть.
— Світла нема в половині міста, — відказала Леді, відхилившись назад і кладучи голову йому на плече. — Звідси добре видно. Що там у тебе в коробці для взуття?
— А що зазвичай буває в коробці для взуття?
— Ти несеш її так, наче там бомба.
Тієї миті небо розкраяла гігантська, схожа на білу неонову вену, блискавка, і вони на хвилю побачили все місто. А потім знову стало темно і почувся гуркіт грому.
— Красиво, правда? — спитав Макбет, вдихаючи аромат її волосся.
— Я не знаю, про що ти.
— Про місто. І воно буде ще красивішим, коли в ньому не буде Даффа.
— Але залишатиметься мер, який не додає нашому місту краси. Він і далі псуватиме його своєю огидністю. Чому ти не кажеш мені, що в коробці? — Її голос був хрипким, наче вона щойно прокинулась.
— Одна річ, яку мені треба спалити. Завтра я попрошу Джека відвезти коробку до печей фабрики «Естекс».
— Я хочу, щоб мене теж спалили, любий.
Макбет заціпенів. Що вона каже? Може, вона спить? Але ж сновиди, начебто, не можуть розмовляти?
— Отже, ти ще не знайшов Даффа? — запитала вона.
— Ще ні, але ми шукаємо його скрізь.
— Бідолаха. Втратив дітей; тепер він сам-один.
— Хтось допомагає йому. Інакше ми би його знайшли. Я не довіряю Ленноксу.
— Бо знаєш, що він служить Гекаті та всіляко сприяє його бізнесу?
— Бо знаю, що Леннокс загалом слабак. Можливо, він перелякався, розпустив шмарклі і замислює щось лихе, як Банко. А може, переховує Даффа. Мені треба його заарештувати. Сейтон розповідав мені, що при Кеннеті заарештованих уражали електричним струмом в пах, якщо вони відмовлятися говорити. А потім влаштовували ще один електрошок, щоб вони замовкли назавжди.
— Ні.
— Що — ні?
— Hi. He треба. Зараз арешт одного з керівників підрозділів буде підозрілим і недоречним. Наразі в усіх склалося враження, що ти відсік два гнилих яблука — Даффа й Малкольма. Третє вже виглядатиме як чистка невгодних. А чистки породжують сумніви не лише щодо тих, хто їх уникнув, а і щодо самого лідера. Нам не слід давати Тортелу підстави сумніватися в доцільності твого призначення. А щодо електрошоку, то в нашій частині міста електричного струму немає.
— І що ж нам робити?
— Розбуди головного електрика і попроси його полагодити електропостачання.
— Ти сьогодні чимось явно невдоволена, люба. Тоді як саме сьогодні мала б підтримати мене і славити, як героя.
— А ти мене — як героїню, Макбете. Ти вже перевірив Кетнесс?
— Кетнесс? А чому ти гадаєш, що вона має якесь відношення до Даффа?
— Пам’ятаєш, під час отої вечірки Дафф сказав, що заночує у родича.
— Так, сказав.
— А тобі не здалося дивним, що хлопець із сиротинця має в місті якогось родича? Дядька, скажімо?
— Не кожен родич може… — Макбет нахмурився й на мить замовк. — Ти хочеш сказати, що Дафф і Кетнесс…
— Любий Макбете, мій герою, без пильного жіночого ока ти так і лишився б наївним простаком, бо лише пильне жіноче око здатне помітити, як двоє таємних коханців дивляться одне на одного.
Макбет закліпав очима, вдивляючись у темряву. Потім заплющив очі і, обійнявши Леді, пригорнув її до себе. Як би він вижив без неї?
— Дякую, люба моя. І що б я без тебе робив? Зараз іди спати, а я тим часом накажу Ленноксу негайно перевірити Кетнесс.
— О, він повернувся! — радісно вигукнула Леді.
— Хто?
— Електричний струм. Поглянь — наше місто тепер знов у вогнях.
Макбет розплющив очі й поглянув на її освітлене обличчя. Поглянув на їхні тіла. Вони жевріли червоним у неоновій рекламі «Бакарді», розміщеній на будівлі по той бік вулиці Ощадливості.
— Ленноксе, ти? — Кетнесс уже встигла змерзнути і стукала зубами, стоячи зі схрещеними руками на порозі своєї квартири. — Доброї ночі, полісмене Сейтон.
— Інспекторе Сейтон, — поправив її худорлявий тип і, відсунувши Кетнесс убік, увійшов до квартири.
— В чому річ? — здивувалася жінка.
— Вибач, Кетнесс, такий маємо наказ, — відповів Леннокс. Дафф у тебе?
— Дафф? З якого це дива він має бути в мене?
— А з якого дива ви фактично підтверджуєте це? — відказав Сейтон, заводячи чотирьох озброєних автоматами спецназівців у чорній формі й скеровуючи їх до всіх чотирьох кімнат квартири. — Якщо він тут, то це тому, що ви його переховуєте. Ви знаєте, що його оголошено в розшук.
— Розслабтесь і заспокойтеся, — сказала вона.
— Надзвичайно вдячний за вашу турботу, — в’їдливо кинув Сейтон.
І почав роздивлятися її так, що Кетнесс пожалкувала, що на ній була лише тоненька нічна сорочка. А потім Сейтон посміхнувся, і Кетнесс аж здригнулася. Куточки його рота злегка вигнулися, трохи розкосі очі примружились, і цієї миті він став схожим на змію.
— А чи не намагаєтеся ви нас навмисне затримати? — спитав він.
— Вас затримати? — перепитала Кетнесс, сподіваючись, що Сейтон не помітить в її голосі страху.
— Сер! — озвався один зі спецназівців. — Тут є двері, які ведуть до пожежних сходів.
— Ага! — мовив Сейтон, не зводячи очей з Кетнесс. — Цікаво, дуже цікаво. Отже, коли ми дзвонили вам з вулиці, ви випустили кота через чорний хід, еге ж?
— Аж ніяк, — відказала вона.
— Сподіваюся, вам відомо про покарання за надання поліції неправдивих свідчень? За брехню?