— Я не брешу, полісмене Сейтон.
— Інспек… — хотів був сказати Сейтон, але на мить замовк. І знову посміхнувся своєю зміїною посмішкою. — Ви маєте справу зі спецназом, міс Кетнесс. Свою роботу ми знаємо добре. Наприклад, перед тим як увійти до будівлі, ми вивчаємо її план. — Він підніс до рота свою рацію. — Альфа викликає Марлі. Чи не видно Даффа біля виходу з пожежних сходів?
Коротке шипіння, яке почулося з рації, нагадало Кетнесс далекий-далекий плескіт хвиль на березі моря.
— Наразі не видно, — почулася відповідь. — Умови для гарантованого затримання тут добрі, то чи підтверджуєте ви, що об’єкт можна застрелити на місці? Прийом.
Кетнесс помітила, як в очах Сейтона блиснула жорстокість. Різким голосом він кинув:
— Дафф — небезпечний. Наказ надійшов безпосередньо від старшого комісара, і його слід виконати дослівно.
— Зрозуміло. Кінець зв’язку.
Четверо спецназівців повернулися до вітальні.
— Його тут немає, сер.
— Що, нічого не знайшли?
— Біля дверей до пожежного виходу я знайшов на підлозі ось це, — відповів один зі спецназівців, показуючи тенісну ракетку й коштовності.
Сейтон узяв ракетку і схилився над рукою із прикрасами. Кетнесс здалося, що він принюхується. А потім Сейтон обернувся до неї, тримаючи ракетку руків’ям вперед.
— Завелика палиця для вашої маленької ручки, чи не так, міс Кетнесс? А звідки у вас звичка кидати свої прикраси на підлогу?
Кетнесс випрямилась. Перевела подих.
— Гадаю, це вельми поширена звичка, полісмене Сейтон. Кидати перли перед свинями. Але з часом до декого, на щастя, доходить, що цього робити не варто. Якщо ви закінчили пошуки і кіт на сходах зазнав екзекуції, то я воліла б знову лягти спати. Добраніч, джентльмени.
Вона побачила, як очі Сейтона аж почорніли від злості, як уже розкрився був його рот, та Леннокс поклав руку йому на плече, і він визнав за краще промовчати.
— Перепрошуємо за те, що потурбували, Кетнесс. Але ти, як колега, маєш розуміти, що в такій справі ми мусимо обшукати кожен закуток.
Леннокс та решта попрямували до парадних дверей, але Сейтон ніяк не заспокоювався.
— Так, мусимо. Навіть якщо нам не подобається та гидота, яку ми іноді в тих закутках знаходимо, — зазначив він. — Тож він купив вам обручку чи ще ні?
— Що ти хочеш від мене, Сейтоне?
На його обличчі знову з’явилася огидна посмішка.
— Не ти, а ви.
З цими словами він розвернувся і вийшов.
Кетнесс зачинила за ним двері. Прихилилася до них спиною. Де ж Дафф? Де він був минулої ночі? І що вона має тепер йому побажати? Пекла, де він мав би бути, чи прощення, якого він не заслужив?
Леннокс вдивлявся крізь струмені води, що стікали лобовим склом. У цих струменях червоний вогонь світлофора розпливався і спотворювався. Господи, як йому хотілося, щоб ці довгі години, ця робоча зміна, ця дощова ніч нарешті скінчились! Господи, як хотілося йому відпочити у своїй вітальні, налити собі склянку віскі та вколоти трохи варива! Він не був кінченим наркоманом. Принаймні, не залежав від дурману настільки, щоб це створювало проблеми. Був користувачем, а не рабом. Це він контролював наркотик, а не наркотик — його. Леннокс належав до тих нечисленних щасливців, які вживали наркотики, але все одно були у змозі виконувати нелегку роботу, а також обов’язки батька і чоловіка. Фактично, наркотик навіть допомагав йому жити і працювати. Проте Леннокс не був упевнений, що зміг би протриматися, якби не робота. Бо на роботі йому доводилося весь час озиратися й контролювати кожен свій крок. Йти на компроміси, коли виникала така потреба, з усмішкою ковтати образи, не розхитувати човен, розуміти, хто начальник, а хто — підлеглий, коритися обставинам і гнутися за вітром. Можливо, одного дня настане і його черга бути начальником. А якщо не настане, то у житті є багато значно важливіших речей. Сім’я — саме заради неї він працював, заради неї старався. Щоб вони з Шейлою змогли дозволити собі просторий будинок у тихому й безпечному мікрорайоні в західній частині міста, влаштувати трьох своїх гарненьких діточок до престижної школи з моральними цінностями, раз на рік проводити заслужений відпочинок на Середземному морі, платити за страховку, послуги дантиста і таке інше. Господи, як він любив свою сім’ю! Іноді Леннокс відкладав газету вбік і просто дивився на дітей, коли вони всі разом бавились у вітальні. В такі хвилини він думав: «Я й не гадав, що мені поталанить мати такий подарунок долі! Любов ближніх». Він, кого у школі прозивали Альберт Альбіно, хто отримував стусани від однокласників майже на кожній перерві, аж доки не роздобув у лікаря довідку про те, що через чутливість до денного світла йому рекомендовано на час перерви залишатися у класі. Так, він був білошкірий, маленький і тендітний, але мав гострого язика. Отак він і завоював Шейлу: говорив гучно й красномовно і за себе, і за неї. А ще красномовнішим та впевненішим він став, скуштувавши кокаїн. Саме кокаїн створив із нього його поліпшену версію — зробив енергійним, настирливим і безстрашним. Принаймні на певний час. Згодом він змушений був вживати кокаїн регулярно, аби знову не повернутися до гіршої версії самого себе. А потім Леннокс змінив наркотик, сподіваючись, що є інший шлях, аніж той глухий кут, до якого вів кокаїн. Максимум один укол на день. І не більше. Декому потрібно було аж п’ять. І це призводило до втрати працездатності. Але до цього йому було ще дуже далеко. Батько помилявся — він таки мав силу волі. Тримав ситуацію під контролем.
— Усе нормально?
Леннокс від несподіванки аж сіпнувся.
— Га?
— Ваш список, — уточнив Сейтон із заднього сидіння. — Що нам лишилося перевірити?
Ленокс позіхнув.
— Управління поліції. Це останній пункт.
— Управління — воно велике.
— Так, але, за інформацією сторожа, Дафф має три ключі. Один — від нарковідділу, другий — від відділу вбивств.
— А третій?
— Третій — від приміщення криміналістів у гаражі. Але навряд чи він захоче підхопити запалення легенів у тому льосі, маючи можливість сховатися під столом у теплому й сухому кабінеті.
Затріщала поліцейська рація, і гугнявий голос поінформував їх, що всі номери в «Обеліску», включно з розкішним пентхаузом-люкс, обшукані, але безрезультатно.
Біля службового входу до управління їх уже чекав сторож із великою в’язкою ключів. На обшук кімнат нарковідділу Леннокс, Сейтон та вісім співробітників витратили менше двадцяти хвилин. А на обшук відділу вбивств — іще менше. Вони обнишпорили все, навіть зазирнули за обшивку стелі та до труб вентиляційної системи.
— Що ж, наразі все, — позіхнув Леннокс. — Шабаш, хлопці. Можете кілька годин поспати. Продовжимо завтра.
— А гараж?
— Я ж сказав — шабаш!
— Гараж!
Леннокс знизав плечима.
— Маєте рацію. Це не забере багато часу. Хлопці, їдьте додому, а ми з Сейтоном та Олафсоном перевіримо гараж.
Вони утрьох поїхали ліфтом до підвалу разом зі сторожем, який впустив їх всередину й увімкнув світло.
Поки електричний струм активізував фосфати в флуоресцентних неонових лампах, Ленноксу щось почулось.
— Чуєте? — прошепотів він.
— Ні, — відповів сторож. — Але тут водяться пацюки.
Проте Леннокс все одно засумнівався. То був не шерхіт і не брязкіт, то був якийсь скрип. Подібний до скрипіння черевиків.
— Ці пацюки — справжня чума, — зітхнув сторож. — Ніяк не можемо їх позбутися: тут, у підвалі, це, мабуть, просто неможливо.
У великому підвальному приміщенні не було нічого, крім возика з різним приладдям і Банкового автомобіля «вольво», який стояв біля гаражних дверей, накритий брезентом. Усі п’ятеро дверей у стіні були зачинені.
— Якщо вам треба позбутися пацюків, — відказав Сейтон, знімаючи автомат з запобіжника, — зверніться до мене. Олафсоне, починаємо з лівого боку.
Леннокс дивився на лисого чоловіка, який швидко рушив через кімнату, і Олафсона, що пішов за ним. Одну за одною вони відчиняли двері так, ніби танцювали добре відрепетируваний танок. Сейтон відчиняв, Олафсон заходив з автоматом напоготові і ставав на коліно, а Сейтон проходив повз нього всередину. Леннокс рахував хвилини. Відчував, що ще трохи — і він може запізнитися зі своєю ін’єкцією.