П’ять годин до світанку. До п’ятниці. До дня народження Юена…
Припини! Не плач! Борись за своє життя! Бо мрець не зможе помститися нікому.
Треба пильнувати аж до світанку, а потім перебратися до якогось іншого місця. Скажімо, до однієї із закритих фабрик. Ні, цю ідею він відкинув. Макбет не гірше за Даффа знає, де той може сховатися. От сука! Тепер він ходив по колу, натикаючись на власні сліди, як буває з людьми, що заблукали.
Він дуже втомився, але не можна спати, доки не розвидниться. Юену так ніколи й не виповниться десять років. Чорт! Треба чимось відволікти себе від таких думок! Дафф переглянув усі прибори на панелі авто. Витяг зіжмаканий аркуш із кишені і розгладив. Спробував прочитати написане по залишених борозенках. Понишпорив у бардачку і знайшов олівець. Приставив його до аркуша впоперек, щоб на заглибники падала тінь. І те, що було написане на вирваному аркуші, проступило білим на чорному: Дельфін. Таннері-стріт, 66. Шостий район. Альфі. Безпечний притулок.
Адреса. Таннері-стріт в їхньому місті була, але Шостого району не було. Було лише ще одне місто, поділене на райони: Столиця. Коли написаний цей текст? Він не знав, як довго зберігаються борозни, зроблені олівцем на папері. І що означало оце: «безпечний притулок»?
Дафф вимкнув світло й заплющив очі. Може, трохи подрімати?
Столиця. П’ятниця. Ця комбінація йому нещодавно вже десь зустрічалася.
Дафф почав був занурюватися в сон, міркуючи про асоціації, пов’язані з цими двома словами, як раптом сіпнувся й різко прокинувся.
І знову ввімкнув світло.
23
— Ми з Мередіт збираємось одружитися, — сказав Дафф. У його очах наче сонце сяяло.
— Правда? Щось… е-е-е… дуже швидко.
— Правда! Ти будеш моїм дружкою?
— Я?
— Звісно, що ти. А хто ж іще?
— Е-е-е… А коли?
— Шостого липня. На літній дачі батьків Мередіт. Все вже готово. Запрошення розіслані сьогодні.
— Це так мило з твого боку, Даффе. Я подумаю.
— Подумаю?
— Річ у тім, що я… я вже запланував на липень досить тривалу мандрівку. Тому в липні мені буде важко виділити час, Даффе.
— Мандрівку? Ти мені про неї не казав.
— Та, може, й не казав, не пам’ятаю.
— Втім, ми з тобою останнім часом не спілкувалися. Де ти був? Мередіт питала про тебе.
— Питала? О, та де я тільки не був! Багато справ накопичилось.
— І куди ж ти у липні зібрався?
— До столиці.
— До столиці?
— Так, бо я… я ще жодного разу там не був. Пора б уже і в столиці побувати, правда? Кажуть, там значно краще, ніж у нас.
— Слухай сюди, мій любий Макбете. Я оплачу твій авіаквиток на зворотний шлях. Хіба ж я можу допустити, щоб мій найкращий друг не побував у мене на весіллі! Це буде гулянка року! Уяви, скільки там буде незаміжніх подружок Мередіт…
— А зі столиці я подамся за кордон. Це буде тривала мандрівка, Даффе. Мене, можливо, не буде вдома увесь липень.
— Але ж… Невже це має якийсь стосунок до твого невеличкого флірту з Мередіт?
— Отже, якщо ми певний час не бачитимемось, то я бажаю тобі щасливого одруження і… і взагалі всього найкращого.
— Макбете!
— Дякую Даффе, але я пам’ятаю, що заборгував тобі драконову кров. Передай Мередіт вітання і подяку за отой невеличкий флірт.
— Макбете! Сер!
Макбет розплющив очі. Він лежав у ліжку. Отже, все це йому наснилось. Але все ж таки… Чи дійсно тоді прозвучали ці слова — драконова кров? Лоррель. Чи дійсно він їх вимовив?
— Макбете!
Голос долинав з-за дверей спальні і цього разу супроводжувався несамовитим стуком. Він поглянув на годинник, що стояв на нічному столику. Третя попівночі.
— Сер, це Джек!
Макбет перевернувся на інший бік. Він у ліжку сам. Леді біля нього не було.
— Сер, вам треба…
Макбет рвучко відчинив двері.
— Що сталося, Джеку?
— Вона ходить уві сні.
— Ну то й що? Ти ж за нею приглядаєш?
— Цього разу все інакше. Вона… Вам треба подивитися самому.
Макбет позіхнув, увімкнув світло, вдягнув халат і вже зібрався було вийти з кімнати, як його погляд упав на стіл під дзеркалом. Коробка для взуття зникла.
— Ходімо, мерщій! Веди мене, Джеку!
Вони знайшли її на даху. Джек зупинився на порозі відчинених металевих дверей. Дощ припинився, і було чути лише посвист вітру й шум автомобільного потоку, який ніколи не спав. Леді стояла на самісінькому краєчку, спиною до них, освітлена рекламою «Бакарді». Пориви вітру тріпали її тонку нічну сорочку.
— Леді! — гукнув Макбет і хотів був кинутися до неї, але Джек утримав його.
— Психіатр сказав, що її не слід будити, поки вона сновидить, сер.
— Але ж вона може зірватися вниз!
— Вона часто приходить сюди і стоїть саме на тому місці, — пояснив Джек. — Це сомнамбулізм. Психіатр каже, що сновиди рідко завдають собі шкоди, але якщо їх розбудити, то від несподіванки можуть втратити орієнтацію і вбитись або поранитись.
— Чому ніхто не розповів мені, що вона приходить саме сюди? Я був упевнений, що вона прогулюється туди-сюди коридором.
— Леді недвозначно заборонила мені розповідати про те, що вона робить уві сні, сер.
— І що ж вона робить?
— Іноді ходить коридором, як ви й казали. Трапляється, що заходить до туалету й миється там ароматним милом. Інколи вишкрібає руки так, що ті аж червоніють. А потім виходить на дах.
Макбет поглянув на неї. Його кохана Леді. Така незахищена і вразлива в цю вітряну ніч. Така самотня в темряві своєї свідомості — темряві, про яку вона йому розповідала, але до якої не могла його взяти. І він нічим не міг зарадити. Лише чекати і сподіватися, що вона вирішить повернутися до нього з тієї нічної темряви. Така близька і така недосяжно далека.
— А чому ти гадаєш, що вона може сьогодні вчинити самогубство?
Джек здивовано поглянув на Макбета.
— Я не думаю, що вона це зробить, сер.
— То що ж тоді, Джеку?
— Про що ви, сер?
— Що стурбувало тебе настільки, що ти вирішив покликати мене?
Тієї миті місячне сяйво продерло у хмарах прогалину. І Леді ніби за наперед визначеним маршрутом повернулася й рушила до них.
— Ото, сер.
— Господи Ісусе! — прошепотів Макбет, похапливо задкуючи.
Леді тримала в руках якийсь пакунок. Зсунувши з плеча нічну сорочку, вона оголила одну грудь і приклала до неї кінець пакунка. Макбет помітив потилицю немовляти.
І нарахував у ній чотири темних отвори.
— Вона спить? — спитав Макбет.
— Гадаю, що так, — прошепотів Джек.
Вони пішли за нею слід у слід з даху, вниз сходами і повернулися до номера. І наразі стояли біля ліжка, де лежала Леді, накривши ковдрою себе та немовля.
— Може, заберемо його в неї?
— Не треба, — відповів Макбет. — Що поганого може воно зробити? Але я хочу, щоб ти сидів тут і пильнував її всю ніч. Завтра вранці у мене важливе радіоінтерв’ю, і мені потрібно виспатись. Дай мені ключа від якогось іншого номера.
— Звісно, — мовив Джек. — Піду зателефоную й попрошу когось підмінити мене на реєстрації.
Коли Джек пішов, Макбет погладив немовля по щоці. Холодна, заклякла і мертва дитина. Такими були колись і він, і Леді. Але вони спромоглися відродитися, вижити. Ні, Леді спромоглася відродитися самотужки. А йому знадобилася допомога. Від Банко. А до того, в сиротинці, від Даффа. Якби Дафф не вбив Лорреля, то Макбет, мабуть, рано чи пізно вчинив би самогубство. Хоча він і втік із сиротинця, але чотири чорних отвори залишились. Найпростішими і найдоступнішими ліками виявилося вариво. Але йому, принаймні, вдалося вижити. Завдяки отому вилупку Даффу.