Ну, і звичайно ж, завдяки Леді. Яка показала йому, що серця лікуються коханням, а біль — інтимною близькістю. Він погладив її щоку. Щока тепла, гладенька.
Чи мали вони план відступу, чи забули, наскільки важливо передбачити можливість відходу? Чи планували самі лише перемоги? Так, вони дійсно перемагали! Але що, як перемога залишає гіркий присмак, що, як вона надто дорого коштує? Настільки дорого, що волієш натомість зазнати неістотної поразки? Що робити в такому разі? Зректися престолу, відмовитися від принад королівського життя, смиренно перепросити і повернутися до буденної метушні? Ступивши у прірву з краю даху, коли назустріч тобі мчить бруківка вулиці червоних ліхтарів, чи благаєш ти силу тяжіння скасувати твій необачний крок? Ні. Ти приймаєш неминуче. Намагаєшся максимально покращити його. Приземлитися на ноги, хоча при цьому ризикуєш обидві зламати. Принаймні вижити. І стаєш мудрішим, бо тепер знаєш, що наступного разу треба ступати обережніше.
Увійшов Джек.
— Я знайшов собі заміну на реєстрації, — сказав він, подаючи Макбету ключа.
Макбет поглянув на нього.
— Дунканів номер?
Джек від жаху аж рот долонею прикрив.
— Я гадав, що ви волієте найкращий номер, але якщо ви не хочете…
— Все нормально, Джеку. Якщо щось трапиться, я буду поруч. До того ж я не вірю у привидів. І, як всім відомо, не маю причини боятися духа Дункана.
— Ні, не маєте.
— Я теж так вважаю. Добраніч.
Вони з’явилися, щойно він заплющив очі.
Дункан і Малкольм. Лежали під ковдрою обабіч нього.
— Тут на всіх місця не вистачить! — верескнув Макбет і зіпхнув їх на підлогу, де вони злобно сичали, допоки під стіною не зашерхотіли хвостами пацюки. Тоді привиди зникли.
Але незабаром двері відчинились, і до номеру заповзли Банко, Флінс і Дафф — кожен з кинджалом у руці, готові завдати смертельного удару.
— Що вам від мене треба?
— Справедливості. Поверни нам наш сон.
— Ха-ха-ха! — зареготав Макбет, звиваючись на ліжку. — Ще не народилася та людина, яка здатна завдати мені шкоди! На посаді старшого комісара мене може змінити лише «Берта»! Я — безсмертний! Геть звідси, ви, холодні мерці!
24
Фред Ціглер позіхнув.
— Фреде, ти б кави випив, — усміхнувся капітан теплохода «Глеміс». — Не можна допускати, щоб портовий лоцман заснув у таку погоду. Скажи чесно, ти завжди такий зморений?
— Зараз багацько роботи, тому я й не висипаюся, — пояснив Фред.
Бо ж не міг зізнатися капітану, що насправді позіхав через страх. Він елементарно боявся. Часто бачив такі ж симптоми і у свого пса, але, на щастя, позіхання зазвичай сприймається як ознака того, що людина абсолютно спокійна. Що їй нудно. Або що вона дійсно не виспалась. Капітан натиснув кнопку внутрішнього зв’язку, і його наказ принести каву полетів, палуба за палубою, вниз аж до камбузу. Теплохід «Глеміс» був великим судном. Досить високим. Саме це й непокоїло Фреда Ціглера.
Придушивши чергове бажання позіхнути, він окинув поглядом ріку. Знав тут кожен риф, кожну мілину і кожен параграф портової інструкції про те, як слід входити до портової акваторії й виходити з неї, знав, де течія була сильною, де вщухали хвилі, де можна було перечекати негоду в тихому захистку, знав кожну швартову тумбу. Та не це його зараз турбувало. Річка була похмурою, видимість — поганою, але він міг заводити й виводити судна із зав’язаними очима, і саме це йому часто доводилося робити вночі. Погода його теж не бентежила. Вітер майже досяг сили бурі, і скло перед ним уже було білим від бризок та солі. Однак Фред проводив до порту кораблі більші й менші під час ураганів і навіть гірше, ніж ураганів, обходячись при цьому без маяка, спар-буїв та дозорця. Подорож до берега в маленькому лоцманському човні теж його не лякала, хоча човен той плавав, як консервна бляшанка: щойно подує свіжий вітерець, як його починає заливати водою, а при найменшому натяку на шторм він міг перекинутися, якби капітан пішов проти хвиль хибним курсом.
Фред Ціглер позіхав тому, що боявся, коли корабель опускав червоно-білий вимпел, який показував, що на борту є лоцман. Точніше, що лоцман вже має покинути корабель. Спуститися мотузяною драбиною.
Дванадцять років працював він лоцманом, але так і не зміг призвичаїтися підніматися і спускатися бортом корабля. Фреда турбувало не те, що він міг впасти у воду, хоча мало б турбувати, бо він не вмів плавати.
Ні, його лякала висота.
Паралізуючий страх, який виникав тієї миті, коли він мав ступити задки з борту — і вниз. Цей корабель був таким великим, що, попри погоду, спускатися мотузяною драбиною з підвітряного боку з технічної точки зору було цілком безпечно. Проте, бачачи чи просто відчуваючи оті п’ятнадцять метрів, які відділяли його від прірви, Фред Ціглер починав нервувати. Так було і так буде завжди. Це бісове міні-пекло псувало йому кожен робочий день — воно було першим, про що він згадував, прокидаючись вранці, і останнім, що спадало на думку, коли він засинав. Утім, що тут, в біса, такого? Фред знав багатьох людей, які все життя виконували роботу, яка була їм не до душі.
— Вам, напевне, так часто доводилося виходити з порту, що ви могли б обійтися лише дозволом на вихід, без лоцмана від берегової охорони, — зазначив Фред.
— Дозволом на вихід? — перепитав капітан. — Тоді тебе тут не було б, Фреде. А в чому річ? Тобі не подобається моя компанія?
«Мені не подобається твій корабель, — подумав Фред. — Я — маленька людина, яка не любить великих кораблів».
— Між іншим, у майбутньому тобі не доведеться зустрічатися зі мною так часто, як зараз, — зауважив капітан.
— Чому?
— Вантажів замало. Торік ми втратили «Грейвен», бо він збанкрутував, а тепер ось і фабрика «Естекс» закрилась. Те, що ми маємо зараз на борту — це залишок нереалізованого товару.
Осадка судна свідчила, що вантажу було значно менше, ніж зазвичай.
— Дуже шкода, — мовив Фред.
— А мені не шкода, — похмуро відказав капітан. — Бо токсична речовина, яку ми перевозили всі ці роки, оплачена життями наших співвітчизників… Повір мені, це часто не давало мені спати вночі, і я подумував, що, мабуть, так само почувався колись капітан корабля, який перевозив рабів. Доводиться вмикати уяву, щоб вигадувати для себе виправдання. Мабуть, ми знаємо різницю між добром і злом, навіть не користуючись нашим чудесним потужним мозком. Але з його допомогою можемо назбирати вельми хитромудрих аргументів, які навіть поокремо виглядають досить переконливо, а в сукупності можуть дати бажаний висновок, попри те, що він може бути божевільним. Ні, Фреде, я цього не роблю. Ти радиш взяти у берегової охорони дозвіл на прохід цими забрудненими водами без лоцмана. В середу, коли ми стояли в черзі на вхід, раптом від самого начальника порту прийшло повідомлення, що нам надали першочергове право проходу. Безкоштовно.
— Мабуть, то був приємний сюрприз.
— Так. Але потім я пильніше придивився до нашої товарно-транспортної накладної. І виявилося, що ми перевозили два кулемети Гатлінга. Це починає мені нагадувати часи правління Кеннета. Агов, обережніше! Ти що, хочеш обварити нашого лоцмана, хлопче?
Чоловік у картатій камбузній одежі втратив рівновагу, коли корабель гойднуло на хвилі, і плеснув кавою на чорну уніформу лоцмана. Пробурмотівши собі в бороду вибачення, він поставив чашки й поквапився до виходу.
— Вибач, Фреде. Навіть тут, де половина міста ходить без роботи, важко набрати команду, здатну добре триматися на ногах під час шторму. Цей тип найнявся до нас сьогодні вранці; сказав, що раніше працював коком, але втратив свої документи.
Фред відсьорбнув з чашки.
— Він не лише раніше не бував на борту корабля, а й каву заварювати не вміє.